«Щоб ти мені позакладала!» — ледь не вирвалося в мене, коли я побачила сестру чоловіка на порозі. Але я стрималась. А вона — знову з валізою на вихідні…
Мене звуть Соломія, мені тридцять дев’ять. Я заміжня за Тарасом уже дванадцять років. У нас добра, міцна сім’я, росте син, усе, здавалося б, гаразд… Та є одне «але», яке роками отруює мені життя. Це його сестра — Дарина.
Дарина старша за Тараса на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей нема. Живе одна у будинку через дорогу… але, по суті, живе й у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, нав’язливо, щодня. Іноді мені здається, що ключі від нашого під’їзду у неї просто проростають з сумки.
Спершу я намагалась бути ввічливою, навіть ласкавою. Ну, сестра чоловіка, рідня, як не крути. Думала — зайде, побалакає, чаю вип’є та піде. Але вона приходила кожен вечір. І у вихідні. І у відпустку. І в гості, коли ми запрошували інших. Навіть коли я хворіла — вона була тут.
Дарина — людина без гальм. Вона постійно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як вдягаюсь. То я надто мовчу, то надто голосно сміюсь, то пиріг сухий, то хата «неідеально прибрана». А головне — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Тарас каже: «Соломіє, потерпи, вона ж одна, окрім нас — нікого».
Я терпіла. Але терпець — не гумка.
Дарина працює бухгалтером у приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене й… йде до нас. Я приходжу — а вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кіт сховався під ліжко. Син у телефоні. А вона — ніби господиня. Вже й борщ чекає. Або ж я чекаю, поки вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої «пригоди» з податковою, які ніхто не слухає. А потім йде. Іноді — залишається на ніч, бо їй «страшно одній у грім» або «у будинку опалення глючить».
Коли ми планували кудись поїхати — Дарина їхала з нами. І неважливо, що я мріяла про вихідні наодинці з чоловіком. Неважливо, що він обіцяв повезти мене на день народження до моря. Дарина була там. У нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за рахунок Тараса. А жартуючи, вона й сама каже, що «гроші лише на чорний день копить». Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мама Тараса й взагалі вважає мене невдячною. Мовляв, Дарина ж не чужа, вона просто самотня й потребує нас. І я розумію, що у неї немає ні сім’ї, ні дітей. Але чому я маю платити своїм комфортом?
Одного разу я нарешті сказала Тарасові відверто:
— Мені набридло. Вона порушує наші кордони. Вона всюди. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
— Ну, що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Нещодавно стався останній краплинка. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Умовилась із подругою посидіти з сином. Лише сіли у крісла — дзвінок. Дарина.
— Ви де?! Чому мене не взяли?! Ви що, вирішили мене викреслити?! — кричала вона у телефон.
А через два дні — знову прийшла. Із сумкою. Із нічною сорочкою. Із улюбленим серіалом. Сказала: «У мене вільні вихідні, вирішила провести їх з вами».
Я стояла на кухні, тримаючись за край столу. Ледь не закричала. Але промовчала. А всередині щось тріснуло.
Я не знаю, як сказати Тарасові, що більше так не можу. Що мені потрібен дім без третьої дорослої людини. Без нескінченних порад. Без скандалів. Без Дарини.
І я боюсь, що якщо нічого не зміниться — одного дня доведеться піти. Щоб знову дихати на повні груди. Бо навіть кохання не витримає, коли між тобою і чоловіком — ще одне життя. Надто голосне. Надто нав’язливе. Надто чуже.