Вибрана матір і щира любов: історія, що лишиться у серці
Олена приїхала до села пізньою осінньою порою. Щойно відчинила хвіртку, побачила матір, яка сиділа на ґанку з клубком пряжі в руках.
— Оленко! — скрикнула жінка, з важкістю підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Зварила б твій улюблений борщик із грибами!
Олена пильно подивилася на неї і раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — здивовано перепитала мати, не розуміючи, до чого донька веде.
За день до цього Олена збиралася у довгоочікувану подорож з друзями. Разом із Миколою, коханим, вони вже склали речі. Але дзвінок молодшої сестри Марійки зруйнував усі плани: у матері підозра на важку хворобу. Олена, не вагаючись, скасувала відпустку, купила квитки й вирушила додому.
— Мені з тобою поїхати? — турботливо запитав Микола.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як буде час. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Олена була сильною, стриманою. Вона вже знала, що таке біль зради й нещасливий шлюб — не з чуток. Тому й не поспішала розповідати батькам про Миколу. Хотіла бути впевнена: це назавжди.
Дорога додому була виснажливою. Дві пересадки, довгі очікування, а найважче — важке передчуття. За останні роки Олена бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота закинула її далеко від рідного дому, і кожен повернення давалося все важче.
Мати… Вона не була їй рідною. Вибранка. Але Олена й Марійка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою, яка з’явилася в їхньому житті — вона врятувала родину.
Колись їхня справжня мати покинула сім’ю — через зради, гулянки, байдужість. Батько, спробувавши врятувати шлюб, урешті повернувся із заробітків і забрав дівчат додому. Сам виховував їх, як міг. Але було важко. Господарство, дві доньки, школа, побут — усе впало на його плечі.
А потім з’явилася Ганна. Мати трьох дітей, вчителька, що опинилася у скрутному шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів у сльозах: “Тато свариться з мамою”. Батько Олени втрутився. А через кілька днів Ганна переїхала до них.
— А якщо я одружуся на тітці Ганні? — запитав він у доньок.
Марійка одразу кивнула: «Чудово!» А Олена мовчала. Не хотіла ділити батькову увагу. Але все змінилося, коли Олена важко захворіла. Ганна не відходила від її ліжка, ночами сиділа поруч, у день годувала теплим узваром.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Олена.
— Я, можливо, й не зможу замінити вам матір… Але ніколи не завдаму вам болю, — відповіла Ганна.
З того ранку все стало інакше. Олена прийняла її. Не як мачуху, не як чужу. Як свою матір.
Тепер, через багато років, вона знову повернулася — з тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Олена, дивлячись на посівшу від втоми жінку.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Оленко, ти вдома. Хіба це не щастя?
Сім’я зібралася за столом — як на свято. Усі намагалися приховати тривогу. Марійка вже закінчила інститут, працює вчителькою. Андрійко допомагає батькові на лісопилці. Василько готується вступати на правознавство. Оксанка — наймолодша — мріє стати актрисою.
А Ганна… Тримає кіз, вчиться в’язати і жартує, що треба готуватися до онуків:
— Я вже светрики на три комплекти зв’язала. Чекаємо додатку!
Пізно ввечері Олена сіла з матір’ю на кухні. Обняла її, провела рукою по її долоні.
— Завтра буде краще. Я відчуваю, — промовила вона.
— У вас же вся увага роботі… На онуків я, мабуть, не почекаю, — зітхнула Ганна.
— А ось і ні. — Олена дістала телефон і показала фото з Миколою. — Знайомся. Це Микола.
— Гарний який… І турботливий, — пробурмотіла Ганна, читаючи його повідомлення: “Як ти? Може, приїхати до тебе?”
Олена усміхнулася. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього родині. Він — її людина.
На ранок вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердилися. Хвороби не було. Мати розплакалася від полегшення, а Олена міцно обійняла її:
— Не дарма я приїхала. Ми ще з тобою светрики онукам роздаватимемо!