Повідомка, що змінила все…
Олеся виїхала у відрядження до Львова, залишивши у рідному Києві свого нареченого Ярослава. Завершивши справи раніше, вона вирішила повернутися додому, не попередивши його, щоб влаштувати сюрприз. Ярослав ніколи не давав привідів для ревнощів, але в голові Олесі, поки потяг мчав її додому, милькали тривожні думки: а раптом вона застане його з іншою? Вона відмахувалася від цих фантазій, але серце калатало швидше. Вирішивши зберегти повернення в таємниці, вона мріяла про його здивовану усмішку. Та сюрприз довелося відкласти. Ледь увімкнувши телефон на вокзалі, Олеся отримала повідомлення, від якого кров застигла в жилах.
Олеся притулила чоло до холодного скла таксі, намагаючись прогнати дурні думки. Чому вона уявляє сцени з дешевих серіалів? Її життя з Ярославом було стабільним, майже нудним, і, можливо, саме тому вона вигадувала драми. У салоні пахло старим одеколоном, що нагадав їй батька. Водій, чоловік років шістдесяти з сивиною та зморшкуватою шиєю, позіхав і тер вушко — як її батько, коли втомлювався. Його манера керування була різкою, і Олеся несвідомо вчепилася у ручку двері.
«Дівчино, як вас звати?» — запитав водій. «Олеся», — відповіла вона, здивувавшись. «А я Володимир. Олесю, потяг у вас коли? Можна заїхати на заправку?» Потяг був через три години, і вона кивнула: «Ще не скоро, я люблю приїжджати заздалегідь». Володимир усміхнувся: «Жінки завжди так! Моя дружина теж: поїхали на вокзал за п’ять годин, раптом затори!» Олеся знизала плечима — вона справді ненавиділа спізнюватися. «До речі, Олеся Володимирівна», — додала вона, щоб змінити тему. «Серйозно? Не повірите, моя донька теж Олесею звати. І мою матір так звали», — оживився Володимир.
Він почав розповідати про своє життя, і Олеся слухала, вражена. Володимир ріс у багатодітній родині, з чотирнадцяти років працював, освіти не здобув, здоров’я підвело, а кредит за квартиру ледь тягнув. Сини від першого шлюбу з ним не спілкувалися, не пробачивши, що він пішов від їхньої матері. Єдина радість — донька, за навчання якої він платив, мріючи, щоб хоч вона вирвалася з бідності. Олеся несвідомо уявила: а якби ця людина була її батьком? Вона, донька заможного підприємця, навряд чи зустрічалася б з Ярославом — той при знайомстві одразу уточнив, хто її батьки і де вона вчилася.
«Ну що, сподобалося наше місто?» — запитав Володимир, під’їжджаючи до вокзалу. «Так, гарне», — усміхнулася Олеся. «А ви звідки?» Вона назвала Київ. «Ого, далеко! Бував там раз, на похоронах діда. По роботі були?» — «Так, по роботі». — «Приїжджайте ще! Ось візитку беріть, я таксист досвідчений, вік не завада!» Він простягнув картку, і Олеся, дивлячись на нього, знову подумала: як схожий на батька — рухами, голосом. Ніби десь у світі живе його двійник.
У потязі вона вигадувала історії, як робила з дитинства. Мріяла стати письменницею, але батько наполіг на економічному факультеті, щоб вона успадкувала його бізнес. Жалкувала? Мабуть, ні. Її життя було розписане наперед, і це заспокоювало. Ярославу вона не повідомила про раннє повернення, передчуючи, як здивує його. Але все змінилося, коли телефон ожив, і повідомлення від матері спалахнуло на екрані: «Тато в лікарні. Серцевий напад».
Олеся ніколи не бачила батька слабким. Він був міцним, непереможним. А тепер лежав на лікарняному ліжку, блідий, з дротами на грудях. Мати вийшла говорити з лікарем, і вони залишилися удвох. «Як ти?» — запитала вона, стримуючи сльози. «Нічого, донько», — тихо відповів він. Щоб не розплакатися, вона заговорила про відрядження: «Місто гарне, а водій таксі, уявляєш, тезка твій, Володимир…» Батько раптом перебив: «Я народився в тому місті».
Олеся завмерла. Батько ніколи не розповідав про своє дитинство. «І звати мене не Володимир», — додав він, і його слова зависли в повітрі, як початок її вигаданих історій. Він продовжив: «Я мовчав все життя. Тільки твоя мати знає. Навіть мої батьки — ті, що мене виростили — не в курсі. Мені було три роки, коли все почалося. Я народився у Львові, але моє справжнє ім’я — Олексій. Володимиром звали мого старшого брата, він мене виховував. Родинані була велика, батько пив, мати… не пам’ятаю. Найяскравіше спогад — хліб з маслом і цукром».
Він розповів, як мати одного разу залишила його самого в старому будинку, що пахне сирістю. Брат благав її не кидати його, але вона пішла. Переляканий, маленький Олексій втік, змішався з юрбою дітей, сів у автобус і опинився в селі. Там його знайшли, запитали ім’я. Чому він назвався Володимиром, вінВона стиснула в долоні візитку Володимира, відчуваючи, що ця зустріч не була випадковою.