У маленькому містечку над Дніпром, де вітер несе запах свіжості з річки, Оксана та Тарас були разом вже шість довгих років. Але Тарас не поспішав запросити кохану до вінця. Він жив у затишній хаті з батьками, а Оксана знімала невелику квартирку в центрі. Йому було зручно: зустрічі за його розкладом, вечори в її теплій компанії, а потім — повернення додому, де все знайоме й просто.
Оксана ж мріяла про весілля та свій затишний куточок, де вони з Тарасом могли б почати нове життя. Вона розуміла, що купівля житла — її відповідальність, і наполегливо збирала на перший внесок за іпотеку. Та серце боліло: чому Тарас, попри всі її натяки, мовчить про майбутнє? Їй здавалося, що він любить її щиро, але ця невизначеність щоразу тужилила душу. Оксана наважилася: час розставити всі крапки над «і».
— Я не готовий до шлюбу, мені треба час обдумати все, — пробурмотів Тарас, відводячи погляд, і почав квапливо збиратися додому.
Оксана відчула, ніби земля розступається під ногами. Щоки палали від сорому, а серце розривалося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Адже все було очевидно: він не збирався пов’язувати з нею життя. Та надія, ця підступна супутниця, змушувала її вірити в диво до останнього.
Тиждень минув у важкій мовчанці. Тарас зник: не дзвонив, не відповідав на її звінки. Оксана, переживши бурю емоцій — від люті до розпачу — вирішила, що годі проливати сльози. Вона зосередилася на своїй мрії — власній квартирі. До того часу вона вже назбирала достатньо на перший внесок, і ця мета стала її рятувальним колом, який відводив думки від зради.
За три місяці Оксана стала господаркою затишної квартирки на околиці міста. Пошуки житла, оформлення документів та клопоти з іпотекою витіснили із її серця образ Тараса. Вона нарешті відчула себе вільною.
Першого ж вечера в новому домі Оксана пішла у місцевий магазин за продуктами. На вузькій вуличці до неї причепився крихітний кошеня. Його великі очі, сповнені голоду та страху, дивилися прямо в душу. Оксана зупинилася. Вона ніколи не планувала заводити тварин, але ця малеча, тремтяча й беззахисна, була немов дзеркало її недавнього минулого — самотнього й загубленого.
— Забери його, дівчинко, а то місцеві собаки розірвуть, — почувся голос літньої жінки, що проходила повз. — Тут їх повно, цих безхатьків.
Слова старої вдарили в саме серце. Оксана, не роздумуючи, підхопила кошеня. Тепер вона була господаркою свого життя і могла приймати будь-які рішення. Так у її домі з’явилася Цяця — маленький клубочок тепла, що дивився на неї з безмежною відданістю та потребував її турботи.
Мисяць минав за місяцем. Життя Оксани налагоджувалося, коли раптом, ніби грім серед ясного неба, з’явився Тарас. Він прийшов із квітами та словами про те, що готовий почати все спочатку. Оксана, пам’ятаючи минулий біль, таки вирішила дати йому шанс. Він став частіше говорити про спільне життя, і в її серці знову спалахувала іскорка надії.
І ось настав день, якого вона так чекала. Тарас, стоячи на колінах, зробив їй пропозицію. Оксана була**Якщо не хочеш віддавати, можна її… ну, знаєш.**