У нашому затишному містечку на півночі України, де зими довгі, а люди звикли цінувати тепло родинного вогнища, ми з чоловіком завжди намагалися дати нашій доньці все найкраще. Але тепер наше серце розривається від тривоги: наша дівчина збирається заміж за хлопця, який, здається, не здатен ні на що, крім порожніх обіцянок і ліні.
Ми з чоловіком, Богданом, знаємо, як важко знайти ту саму людину. Колись мої батьки були категорично проти нього. Мати боялася його любові до машин — він постійно возився з якимось старим «Запорожцем», і вважала, що це небезпечно. А батько мріяв видати мене за сина свого друга, заможного інженера. Але я закохалася в Богдана безоглядно. Його доброта, працьовитість і турбота підкорили мене, і я пішла проти волі батьків. Ми одружилися, і роки довели, що я зробила правильний вибір. Разом ми виростили нашу доньку, Соломію, і вклали в неї всю душу, щоб вона ніколи ні в чому не потребувала.
Соломія завжди була нашою гордістю: розумна, цілеспрямована, з палаючими очима. Два роки тому вона вступила до університету в обласному центрі і там зустріла хлопця на ім’я Ярослав. Спочатку ми раділи за неї — кохання в юності таке чудове! Але що більше ми дізнавалися про Ярослава, то сильніше росла наша тривога. І ось тепер Соломія оголосила, що збирається за нього заміж. Ми з Богданом в жаху, бо Ярослав — справжній ледар, і це не просто слова.
Ми бачили це на власні очі, і не раз. Кожного літа Соломія підробляє: то в кафе, то помічницею в офісі. Вона збирає гроші, щоб у кінці серпня поїхати з Ярославом на море. А що робить він? Нічого. За два роки він жодного разу не спробував знайти роботу, навіть тимчасову. Соломія тягне все на собі, а він лише насолоджується її працею, ніби так і треба. Це розбиває нам серце — наша донька гідна більшого!
Одного разу батьки Ярослава задумали ремонт у своїй квартирі. Ми, бажаючи налагодити стосунки, запропонували допомогу. Приїхали, привезли інструменти, фарбу, шпалери. І що ж? Поки ми з Богданом клеїли шпалери і штукатурили стіни, Ярослав сидів у своїй кімнаті, уткнувшись у комп’ютер. Він грав у свої нескінченні ігри, навіть не запропонувавши нам чашку чаю. Ми, чужі люди, пихтіли в їхньому домі, а він, здоровий молодий хлопець, не пошевелив і пальцем. Мене тоді ніби струмом ударило: невже це та людина, з якою моя донька хоче зв’язати своє життя?
Ярослав взагалі живе у своєму віртуальному світі. Він годинами сидить за комп’ютером, майже не спілкується з людьми, а якщо й говорить, то лише про свої ігри або про те, як «все набридло». Я не можу уявити, як Соломія буде щаслива з таким чоловіком. Вона — як яскрава зірка, а він тягне її вниз, у багно своєї апатії. Я знаю, що цей шлюб стане для неї пасткою, але як переконати її в цьому?
Ми пробували розмовляти з Соломією, але вона закохана і не чує нас. Кожне наше слово про Ярослава сприймається як напад. «Ви просто його не знаєте!» — кричить вона, а в її очах сльози. Я бачу, як вона бореться між своїм коханням і нашими аргументами, і це роздирає мені душу. Я не хочу, щоб моя дівчина повторила помилки, про які шкодуватиме все життя.
Кожної ночі я лежу без сну, уявляючи, як Соломія, сповнена надій, іде під вінець із людиною, яка не цінує ні її, ні її працю. Я боюся, що вона пожертвує своїми мріями заради того, хто не готовий навіть встати з дивану. Як нам достукатися до неї? Як вберегти від помилки, яка може зламати їй життя? Моє материнське серце кричить: цей шлюб — катастрофа, але я не знаю, як врятувати свою доньку.