Приїхала до сина, а він мене до готелю висунув!
У нашому тихому селі на березі Дніпра, де повітря напоєне запахом вишневих садів, ми з чоловіком жили в просторій хаті, де завжди раді гостям. У нас є окрема кімната для родичів, а якщо місця не вистачає — з легкістю віддамо своє ліжко, аби тільки всім було затишно. Так нас навчили: нагодуй, зігрій, уложи спати — це святе. Двері нашого дому ніколи не зачинялися перед рідними.
За роки шлюбу ми виростили трьох дітей. Старша дочка, Оксана, живе недалеко, у сусідньому містечку. Бачимося майже щотижня, а її чоловік, справжній золоті руки, завжди готовий допомогти нам по господарству. З ним нам дуже пощастило.
Молодша, Соломія, навчається у обласному центрі. Вона мріє про кар’єру, і я її підтримую — діти почекають, а мрії треба ловити, поки молода. Вона часто дзвонить, розповідає новини, і я знаю — вона знайде для нас час.
А от син, Богдан, поїхав далеко — на Житомирщину. Після університету він з другом відкрив свою справу і тепер цілими днями у роботі. У нього є дружина, Марія, і шестирічний син, мій улюблений внук Ярик. Але з невісткою в нас якось не склалося. Марія — людина з іншого світу: холодна, замкнена, постійно незадоволена. Наше село їй здається нудним, і вона навіть Ярика налаштовує проти поїздок до нас. Останнього разу вони витримали лише два дні, а потім Марія заявила, що їй «нема чим дихати». Богдан іноді приїжджає один — щоб уникнути сварки.
Цього року у чоловіка була відпустка, і ми вирішили навідати сина. За всі роки ми жодного разу не були у нього в гостях, і так хотілося побачити, як він влаштувався. Звісно, попередили заздалегідь — щоб не впасти як сніг на голову.
Богдан зустрів нас на вокзалі з усмішкою. Марія, на мій подив, накрила стіл — скромний, але все ж таки. Ми балакали, сміялися, і я вже почала думати — може, не все так погано. Але з настанням вечора моє серце впало у прірву. Богдан оголосив, що ми ночуватимемо у гостиниці. Я подумала, що почулася. Готель? Ми, батьки, приїхали до рідного сина, а він нас — до готелю?
О восьмій вечора він викликав таксі і відвіз нас у якийсь занедбаний номер. Холод, волога, ліжко скрипить, а в кутку пахне цвіллю. Ми з чоловіком сиділи в остовпінні, не вірячи, що наш син так із нами вчинив. Я б із радістю спала на підлозі в їхній хаті, мені не треба палаців! Але Марія, як виявилося, категорично заявила — місця для нас у них немає.
Вранці ми прокинулися голодні. Кухні у готелі не було, а місцева кав’ярня виявилася не по нашому кишені. Подзвонили Богданові, і він сказав приїжджати на сніданок. Цілий день ми просиділи у їхній квартирі, поки син із дружиною були на роботі. Ярик, наш внук, тішив нас своїми розповідями, але на душі все одно було пусто. Ввечері — знову вечеря, а потім ізнову таксі та готель. На третій день ми не витримали, здали квитки і поїхали додому, так і не досягнувши кінця їхнього «гостинного прийому».
Вдома я розказала про цей біль Оксані. Вона була поза себе від лютості. Схопила телефон і вилила братові все, що думає про його вчинок. А я сиділа і плакала: як мій син, якого я виростила з такою любовю, міг так із нами вчинити? Тепер навіть говорити з ним не хочу. Він не дзвонить, не вибачається, наче нічого не сталося.
Сусідка, довідавшись, тільки плечима знизала: «Це ж нормально, Ганно. Молодь тепер така — для них комфорт важливий. Тебе ж не на вулиці залишили, номер оплатили». Але для мене це не виправдання. Наша хата завжди була повна рідних — так, іноді спали на матрацах, на розкладних ліжках, але разом, як сіА тепер мене мучить лише одне питання: чи справді він забув, як пахнуть батьківські обійми?