Тепер мені сімдесят. Я сама, як та шпилька в стозі. Для своєї доньки я — тягар. Вона двадцять років одружена й радше взагалі про мене не згадує.
— Донечко, приїдь, будь ласка, ввечері. Я вже зовсім не справляюся сама…
— Мамо, в мене роботи — аж по вуха! Доки можна слухати твої нарікання?! Гаразд, приїду…
Я розплакалась — не від злості, а від болю. Стільки років я віддала своїй єдиній доньці, жила заради неї, сама її виростила… І ось така «подяка». Схоже, я її занадто балувала.
Коли Дар’ї було одинадцять, я вперше за довгий час дозволила собі щастя — почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий скандал, що я, заливаючись слізьми, розлучилася з тим, кого справді кохала. А вона залишилася задоволена.
Тепер мені сімдесят. І я сама, наче та осика в полі. Ні підтримки, ні співчуття — ні в чому. Моя донька двадцять років у шлюбі. Живе своїм життям. Їй зручніше просто забути, що я існую.
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому — не знаю. Можливо, тому що їхня мати не вважає за потрібне підтримувати зі мною зв’язок.
Того дня я почувалася дуже погано. Подзвонила Дар’ї:
— Мені призначили уколи. Ти ж медична сестра, може, зробиш?..
— Ти що, хочеш, щоб я щодня до тебе їздила?! Це жарт такий?!
— Дар’є, я не дійду до поліклініки. Сніг, лід — на вулиці впаду…
— То в тебе є гроші, щоб мені заплатити? Я ж не збираюся їздити дарма!
— Ні… Грошей немає…
— Ну й усе тоді, мамо! Звертайся до когось іншого!
Я мовчки поклала слухавку. Вранці вийшла з дому за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Ішла вздовж дороги, чіпляючись за паркани, плакала. Не від болю, а від безвиході.
Біля входу до поліклініки до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Ви чого плачете? Щось болить?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми заговорили. Я вперше за багато років розповіла комусь усе. Просто тому що більше нікому.
Її звали Ганна. Виявилося, вона живе у сусідньому будинку. Після поліклініки вона наполТієї ж ночі я бачила сон — ніби знову молода, а Дар’я маленька, і ми сміємося на березі Дніпра, та раптом хвиля підхопила її, а я прокинулася з криком і розумінням, що все одно люблю її, хоч вона мене й забула.