12 грудня
У маленькому приморському містечку, де запах солі змішується з криками чайок, я, Олеся, уперше закохалася ще в шкільні роки. Його звали Богдан, і він тоді був хлопцем моєї подруги. Я навіть не сміла про нього мріяти, а він і не дивився в мій бік. Наші шляхи розійшлися, і я забула про нього, аж поки доля не звела нас знову у великому місті, де ми обидва вчилися в університеті.
«Олесю, ти все така ж гарна», — посміхнувся Богдан, коли ми випадково зустрілися в кав’ярні. Його слова змусили моє серце битися частіше.
«А ти все такий же балакун», — засміялася я, відчуваючи, як між нами промайнула іскра.
«А пам’ятаєш, як я тебе подобався?» — підморгнув він.
«Може, і ти мені був не байдужий», — зізналася я, але одразу ж змінила тему.
Ми говорили весь вечір, сміялися, згадували шкільні часи. Богдан провів мене до гуртожитку, і наступні кілька днів ми ще пару разів бачилися. А потім він зник, наче розчинився у повітрі. Я закінчила навчання, повернулася в рідне місто, влаштувалася на гарну роботу в місцевій компанії. Життя йшло своїм чередом, поки я не побачила його знову.
Це був сонячний день на набережній. Богдан, у світлій сорочці, з гітарою через плече, йшов з друзями, явно святкуючи щось. Його очі спалахнули, коли він помітив мене.
«Олесю, які зустрічі!» — скрикнув він, обіймаючи мене так міцно, що я ледве вдихнула.
«Що за свято зранку?» — здивувалася я.
«Просто живемо в своє задоволення», — безтурботно відповів він.
Я пожала плечима і пішла далі, але вже наступного вечора Богдан чекав біля мого під’їзду з букетом квітів. Він не знав номеру квартири і просто стояв, сподіваючись, що я вийду. Його поява застала мене зненацька.
«Налякав!» — засміялася я, беручи квіти.
«Що, такий страшний?» — жартівливо посупився він.
Ми сходили до магазину, влаштували вдома затишний вечір з вином і свічками. Богдан дивився на мене так, наче я була його центром світу.
«Я постійно думав про тебе», — зізнався він, піднімаючи келих.
«Годі, не починай», — відмахнулася я, але його слова гріли душу.
«Хіба це не доля?» — наполягав він.
«Та годі вже», — посміхнулася я, але в глибині душі розуміла, що він має рацію.
Ми говорили до пізньої ночі, і я запропонувала йому залишитися — не як коханому, а просто щоб не йти додому в темряві. Вранці я пішла на роботу, лишивши записку і ключі. Іду вулицею, і раптом назустріч — його мати, Наталія Степанівна. Зі школи не бачила її, а тут, як на зло, зустрілися.
«Здоровенькі були, Олесю», — кивнула вона. «Мого бурлаку не бачила?»
«Бачила», — відповіла я, відчуваючи незручність.
«П’яний?» — насупилася вона.
«Ні, усе гаразд», — пробурмотіла я і поспішила піти.
Через рік ми з Богданом одружилися. До весілля його мати була сама доброта: дякувала, що я «взяла її сина до рук», допомогла йому знайти роботу, відвернула від гулянок. Я думала, що ми станемо справжньою родиною. Але як тільки ми оголосили про весілля, Наталія Степанівна перетворилася на мого найлютішого ворога. Її ставлення до мене змінилося, наче я вкрала її сина.
Богдан теж виявився не таким, як здавався. Перший рік після весілля був як казка, але потім він розслабився. Почав пити, бути грубим, а іноді й замахнувся. А його мати лише підливала оливи у вогонь.
«Б’є — значить, любить, про що ти скиглиш?» — кидала вона з презирством.
Я терпела, заглушаючи біль. Навіть моя мати переконувала не руйнувати шлюб, і я мовчала, соромлячись зізнатися подругам, якого чоловіка обрала. Життя перетворилося на кошмар: я боялася повертатися додому, але йти було нікуди.
Одного разу, йдучи вулицею, я почула знайомий голос:
«Олесю!» — це був Андрій, мій давній знайомий, колись сусід.
«Привіт», — ледь усміхнулася я, відчуваючи, як сльози наближаються.
«Ти наче не своя», — помітив він, підходя ближче.
«Усе гаразд», — збрехала я.
«Підеш, поговоримо?» — запропонуваів, показуючи на свою машину.
Я погодилася — будь-що краще, ніж повертатися додому. Андрій дістав пляшку вина, фрукти, і ми поїхали до моря. Сидячи на березі, я ковтнула вина, і раптом мене прорвало. Я розповіла йому все: про Богдана, про його матір, про свій біль. Андрій слухав мовчки, а потім ніжно відсунув пасмо волосся з мого обличчя і обійняв.
«З тобою так спокійно», — видихнула я.
«Я хочу бути з тобою, Олесю», — раптом сказав він. «Завжди хотів, але ти то з Богданом була, то за чоловіка виходила».
Він поцілував мене, і я не зупинила його. УМи з Андрієм побудували нове життя, повне тепла та спокою, якого я ніколи не знала раніше.