Мені сімдесят. Одна, як та єдина шкарпетка, що завжди губиться. Моя донька вважає мене тягарем. Вона заміжня вже двадцять років і намагається взагалі про мене не згадувати.
— Даринко, приїдь, будь ласка, увечері. Я вже зовсім не справляюся сама…
— Мам, у мене роботи — як у бджоли у вулику! Доки можна слухати твої скарги?! Гаразд, приїду…
Я заплакала — не від злости, а від болю. Стільки років я віддала єдиній доньці, жила для неї, виростила сама… А тепер от така «подяка». Мабуть, занадто її розпестила.
Коли Даринці було одинадцять, я вперше за довгий час дозволила собі щастя — почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий галас, що я, ридаючи, розлучилася з тим, кого справді любила. А вона залишилася задоволена.
Тепер я стара, самотня. Ні підтримки, ні уваги — ні фізичної, ні моральної, ні фінансової. Моя донька двадцять років у шлюбі. Живе своїм життям. Їй зручніше просто мене «забути».
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому? Може, тому що їхня мати не вважає за потрібне зі мною спілкуватися.
Того дня мені було особливо кепсько. Я подзвонила Даринці:
— Мені призначили уколи. Ти ж медсестра, може, зробиш?..
— Що, хочеш, щоб я щодня до тебе їздила?! Це жарт?!
— Даринко, я не дійду до поліклініки. Сніг, ожеледь — впаду…
— Ну й що, у тебе гроші є, щоб мені заплатити? Безкоштовно кататися я не буду!
— Немає… Не маю…
— Ну то й усе, мам! Шукай когось іншого!
Я мовчки поклала трубку. Вранці вийшла за дві години до прийому, щоб дітопати до поліклініки. Ішла вздовж дороги, чіпляючись за паркани, плакала. Не від болю — від безнадії.
Біля входу до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Що ви плачете? Болить щось?
— Ні, — відповідаю. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми розговорилися. Вперше за довгі роки я розповіла комусь все. Бо більше нікому.
Її звали Людмила. Виявилося, вона живе у сусідньому будинку. Після поліклініки вона наполігла, щоб я пішла до неї на чай. З того дня ми стали спілкуватися. Не часто, але щиро.
У мій день народження Люда прийшла з тістечком і свічками. Даринка навіть не подзвонила. А Людмила сказала:
— Ви так схожі на мою маму… Мені з вами тепло, розумієте?
Люда почала приходити частіше. Допомагала по господарству, приносила продукти, супроводжувала до лікаря. Іноді я навідувалася до неї — пили чай, балакали, разом святкували дрібниці. Навіть якось вирвалися на вихідні до Карпат. Вперше за багато років я знову відчула себе живою.
Я довго думала, але вирішила: свою двокімнатну квартиру перепишу на Людмилу. Вона заперечувала, казала, що їй нічого не треба. Але я бачила — вона піклується не через користь. Просто по-людськи. Бо я стала їй як рідна.
Потім я переїхала до Люди — самій жити було вже важко. Квартиру продали, щоб у Даринки навіть думки не виникло судитися після мого відходу.
Про доньку я не чула більше року. Аж раптом, як грім серед ясного неба — дзвінок у двері. На порозі стояла Даринка. Без «привіт» і «як справи» вона закричала:
— Як ти могла?! Як могла віддати квартиру чужій жінці?! Ти мені все життя заважала, а тепер ще й зі спадщиною обідрала?!
Вона кричала, звинувачувала, бажала мені смерті. А потім чоловік Людмили просто підійшов до дверей і сказав:
— Ідіть геть. І більше не приходьте.
З того часу ми не бачилися.
Знаєте, що найстрашніше? Не те, що рідна донька мене відкинула. А те, що мені вже не боляче. Бо чужа жінка стала ближчою, ніж рідна кров. Бо є люди, які дбають не через обов’язок, а через серце.
І хай собі судять. Хай шепочуться за спиною. Але я вперше за довгі роки відчуваю, що потрібна. Не як тягар. А просто як людина.