**ЩОДЕННИК.**
Коли Максим пішов від мене, я наче впала у прірву. Забрав усі наші заощадження на власне житло — і зник. Просто розтанув, ніби нас із шестимісячною донечкою ніколи не існувало. Я залишилася сама у найманій хаті, без копійки, з дитиною на руках та з нульовою надією.
Але саме того дня, коли мені здавалося, що світ остаточно розвалився, у двері постукали. Відчиняю — а там вона, моя свекруха, Олена Іванівна. Та сама, з якою у нас завжди були холодні, гострі, майже ворожі стосунки. Я навіть стиснулася, готуючись до звичних докорів. Але замість отрути в її голосі почула тверде:
— Збирай речі. Із дитиною переїжджаєш до мене.
Я спробувала відмовитися. Скільки років ми ледве терпіли одна одну — що доброго з цього вийде? Але вона не дала мені й слова вставити:
— Ти не чужа. А донечка — моя онука. Ходімо. Не дам вам на вулиці залишитися.
Навіть моя рідна мати сказала, що місця в неї нема — мовляв, старша сестра з дітьми вже тісно живе. А тут — свекруха, від якої я, чесно кажучи, останньої допомоги і не чекала. Я не знала, що відповісти, лише прошепотіла:
— Дякую вам…
Олена Іванівна взяла малу на руки, зазирнула їй у вічка й муркотить:
— Ну що, сонечко, тепер у бабусі житимемо? Казки читатимемо, на прогулянки ходити, косички заплітати…
Я стояла у повному ступорі. Ця жінка ще зовсім недавно називала мою доньку «названою» та твердила, що я навмисне «втягнула» її сина у шлюб. А тепер — ось вона, вся ніжність і турбота.
У її хаті вона віддала нам із дитиною найбільшу кімнату, а сама перебралася у маленьку. Ввечері приготувала парені овочі та курку, поставила на стіл і строго глянула:
— Ти годуєш грудьми. Харчуйся правильно. Хочеш смаженого — будь ласка, але для дитини краще так. А ще купила дитяче харчування — якщо не підійде, скажи, візьмемо інше.
Я не витримала — розплакалася. Від тепла, несподіванки, болю, вдячності. Вона підійшла, обняла:
— Тихше, серденько. Чоловіки… що з них узять? І мого батька Максим не знав — я сама його витягнула. Не дам, щоб і ти сама тягла. Усе буде добре, лише тримайся.
Я прожила з нею шість років. Моя свекруха стала не просто рідною — вона замінила мені матір, якої, як виявилося, у мене й не було. Ми разом ростили донечку, а потім я вийшла заміж удруге — за чоловіка, який прийняв і мене, і мою дитину.
На весіллі Олена Іванівна сиділа на місці матері нареченої — бо нею і була. Тепер моя дівчинка — вже школярка, а я ношу під серцем другого малюка — сина. І моя свекруха, моя найнесподіваніша опора, щодня питає: «Ну коли вже з’явиться мій онук-богатир?»
Ось так. Чоловік пішов, а його мати залишилася. Залишилася, коли більше ніхто не хотів бути поруч. І хіба це не справжня родина?