Телефон тремтів у моїх руках, коли я набивав номер. Серце билося так, ніби от-от вистрибне з грудей. «Агов, Оленко, я зробив, як ти сказала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, коли почне діяти, щоб поїхати. Але, чорт, що це було? Не можна ж таке в каву сипати! Марія зблідла, їй стало погано, ніби отруту ковтнула! Звідки я міг знати, що так буде? Я ж не лікар!» Мій голос ламався, а в голові крутився вихор паніки та провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розвалювалося. Ми з Марією разом сім років, і останній час наш шлюб тріщав по швам. Недруги, образи, її вічні докори — я відчував, що більше не можу. Марія змінилася: з тієї веселої та турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди незадоволена. Я намагався говорити, але кожна розмова закінчувалася сваркою. В якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але тоді з’явилася Оленка.
Оленка — колега з роботи. Ми часто бачилися під час перерв, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а співчувала. Поступово наші розмови стали ближчими, і я відчув, що з нею мені легко, як давно вже не було. Одного разу, після чергової сварки з Марією, я пожалівся Оленці, що не знаю, як вибратися з цього замкнутого кола. І тоді вона запропонувала ідею, яка спочатку здалася мені божевільною. «Є один спосіб, — сказала вона з хитренькою усмішкою. — Підсип їй у каву дещо. Нічого небезпечного, просто засіб, щоб вона трохи заспокоїлася. Я дам тобі порошок, він безпечний.» Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Оленка виглядала серйозно. Вона простягнула мені маленький пакетик: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву своїй дружині? Це звучало як сценарій з дешевого детектива. Але Оленка запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Марії стати м’якшою, а нам — налагодити стосунки. Я був так виснажений сварками, що зрештою погодився. Вранці, поки Марія була у душі, я приготував їй каву і, почуваючись последнім дурнем, висипав у чашку трохи порошку. Руки тремтіли, але я запевнив себе, що нічого страшного не роблю. Оленка ж сказала, що це безпечно, чи не так?
Марія випила каву, як завжди, нічого не підозрюючи. Я спостерігав за нею, чекаючи, що вона, може, стане сонною або просто розслабиться, як обіцяла Оленка. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лігла на диван, її дихання стало важким, а я впав у паніку. «Маріє, що з тобою? Може, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, сказавши, що, напевно, з’їла щось не те. Я вибіг на балкон і зателефонував Оленці, щоб дізнатися, що за порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою тривогу: «Ой, Андрію, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, у неї алергія? Дай їй води, пройде.» Але я бачив, що Марії стає гірше, і в голові промайнула страшна думка: а що, якщо це була отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Марію й одразу забрали її до лікарні. Один із медиків запитав, не їла вона чогось незвичайного чи не приймала ліків. Я пробурмотів, що не знаю, але всередині стискалося від жаху. Що, якщо вони виявлять цей порошок? Що, якщо я отруїв власну дружину? У лікарні мені сказали, що у Марії сильне отруєння, але, на щастя, її вдалося стабілізувати. Лікарі поки не знають причини, але я вже думав лише про свою провину.
Ввечері я знову зателефонував Оленці, але тепер мій тон був зовсім іншим. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Марію ледве врятували! Якщо це отрута, я розповіду поліції!» Оленка почала заперечувати, стверджуючи, що це було «просто успокійливе», що вона сама таке вживала і що я, напевно, переплутав дозу. Але я більше не вірив їй. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів — вона мною маніпулювала. Можливо, вона хотіла зруйнувати наш шлюб, щоб отримати мене? Або щось гірше? Я не знав, але одне було ясно: я зробив жахливу помилку, повіривши їй.
Зараз Марія ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона одужає. Я сиджу у порожній квартирі, дивлюся на її улюблену чашку й відчуваю, як мене роздирає провина. Я не хотів її нашкодити, я лише хотів, щоб ми знову були щасливі. Але замість цього я ледь не втратив її. Я вирішив розповісти Марії правду, як тільки вона видужає. Нехай вона сама вирішуєЯ молився, щоб вона дала мені шанс виправити все, бо без неї моє життя втрачало сенс.
