Телефон тремтів у моїх руках, коли я набирав номер. Серце билося так, ніби ось-ось вистрибне з грудей. «Агов, Мар’яно, я зробив, як ти казала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, коли почне діяти, щоб можна було поїхати. Але, чорт забирай, що це було? Олені злісно, вона зблідла, ніби отруту ковтнула! Звідки я міг знати, що так станеться? Я ж не лікар!» Голос дрижав, а в голові кружляв вихор паніки та провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розвалювалося. Ми з Оленою одружені сім років, і останній час наш шлюб тримався на волосинці. Безперервні сварки, непорозуміння, її постійні докори — я більше не витримував. Олена змінилася: з тієї веселої й турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди незадоволена. Я намагався говорити, але кожна розмова закінчувалася скандалом. У якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але потім з’явилася Мар’яна.
Мар’яна — колега з роботи. Ми часто бачилися на перервах, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а співчувала. Наші розмови ставали все ближчими, і з нею мені було легко, як уже давно ні з ким. Одного разу, після чергової сварки з Оленою, я пожалівся Мар’янi, що не знаю, як вирватися з цього замкнутого кола. Тоді вона запропонувала ідею, яка спочатку здалася божевільною. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрим посміхом. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто засiб, щоб вона трохи розслаблялася. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Мар’яна була серйозною. Вона простягнула мені маленький пакетик і сказала: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву дружині? Звучало як сценарій з дешевого трилера. Але Мар’яна запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Олені стати м’якшою, а нам — налагодити стосунки. Я був так виснажений, що в якийсь момент погодився. Вранці, поки Олена була в душі, я приготував їй каву і, відчуваючи себе останнім дурнем, висипав у чашку трохи порошку. Руки тремтіли, але я переконав себе, що нічого поганого не роблю. Адже Мар’яна ж сказала, що це безпечно, так?
Олена випила каву, нічого не підозрюючи. Я слідкував за нею, чекаючи, що вона стане сонною або просто розслабиться. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лігла на диван, дихати стало важко, а я запанікував. «Оленко, що з тобою? Може, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, сказавши, що, мабуть, щось не те з’їла. Я вибіг на балкон і подзвонив Мар’янi, щоб дізнатися, що за порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою паніку: «Ой, Василю, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, в неї алергія? Давай їй води, пройде». Але я бачив, що Олені стає гірше, і в голові блиснула жахлива думка: що, якщо це отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Олену й відвезли її до лікарні. Один із них запитав, чи не їла вона щось незвичайне чи не приймала ліки. Я пробурмотів, що не знаю, але всередині стискався від жаху. Якщо вони знайдуть цей порошок? Якщо я отруїв дружину? У лікарні мені сказали, що у Олени сильне отруєння, але, на щастя, її вдалося стабілізувати. Лікарі поки що не знають причини, але я вже думав лише про свою провину.
Ввечері я знову подзвонив Мар’янi, але тепер мої слова були повні скаженства. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Олену ледь врятували! Якщо це отрута, я розповіду поліції!» Мар’яна почала заперечувати, казала, що це «просто заспокійливе», що сама колись пробувала, і я, мабуть, перебрав дозу. Але я більше не вірив їй. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів — вона маніпулювала мною. Можливо, хотіла зруйнувати наш шлюб? Або щось ще гірше? Я не знав, але одне було ясно: я зробив жахливу помилку, повіривши їй.
Зараз Олена ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона видужає. Я сиджу в порожній квартирі, дивлюся на її улюблену чашку, і мене розриває почуття провини. Я не хотів їй нашкодити, я просто хотів, щоб ми знову були щасливі. Але замість цього я майже втратив її. Я вирішив розповісти Олені правду, коли вона видужає. Нехай сама вирішує — пробачити чи ні. А ще я збираюся з’ясувати, що це був за порошок, і якщо Мар’яна дійсно підсунула мені щось небезпечне, я не залишу це так.
Ця історія наА потім, коли Олена нарешті повернулася додому, вона дивилася на мене так, ніби бачила вперше.