Січневим вечором, коли за вікнами заметіль зривала з дерев останнє листя надії, Оксана сиділа біля вікна, стискаючи в руках аркуш паперу. Проста записка, написана чоловічим почерком, була прощанням. П’ять років шлюбу розчинилися в цих рядках. Андрій пішов. Просто зібрав речі та зник, не пояснивши навіть причин. Він лише сказав: “Ми більше не разом”.
Оксана не розуміла. Адже все було добре. Вони разом збирали на квартиру, підтримували один одного, ділили клопоти. Вона любила Андрія по-справжньому. А він? Просто зник, залишивши порожнечу й біль. Вона проплакала всю ніч. А зранку, стиснувши зуби, пішла на роботу. І раптом на її столі — квіти. Дрібниця, а серце защеміло. “Від кого?” — запитала вона. “Від Юрія, нашого сісадміна”, — зі сміхом відповіли колеги. Оксана здивувалась. Не помічала, як він щоранку приносив їй каву, як іноді залишав шоколадки з записочками. А тепер — квіти. Вона просто викинула їх у смітник. Ще рано.
Але все змінилось. Юрій виявився наполегливим і добрим. Він не тиснув, не вимагав — просто був поруч. Через вісім місяців він запросив її познайомитись із батьками. Оксана хвилювалась. “Як мене прийме твоя мама? Адже я нещодавно розлучилась…” — запитала вона. “Моя мама добра, не хвилюйся”, — запевнив Юрій.
І справді, на перший погляд мати Юря — Надія Степанівна — була гостинною та ввічливою. Вечеря пройшла ідеально. Оксана зітхнула з полегшенням. Коли через два місяці Юрій зробив їй пропозицію, вона з радістю погодилась. Вона нарешті повірила, що може бути щасливою.
Але за тиждень до весілля Надія Степанівна подзвонила Оксані й сказала, що чекає на неї біля офісу.
— Тільки Юрію не кажи, — наказала вона.
Оксана вийшла. Надія стояла біля машини з якимось пакетом у руках. “Мабуть, обговорюємо весільні деталі”, — подумала вона. Але все виявилось інакше.
— Послухай, доню, ти занадто швидко причарувала мого сина, — спокійно, але холодно почала Надія.
— Вибачте, але хіба не він сам мені зробив пропозицію? — збентежилась Оксана.
— Не знаю, що ви там надумали, але я не віддам тобі свого сина. Підемо добром. Не хочу, щоб він страждав, — сказала вона й пішла.
Оксана стояла як укопана. Через день їй подзвонив… Андрій.
— Треба поговорити, — сказав він.
Вони зустрілись. Говорили про ніщо. Він був спокійний, навіть усміхався. Потім поцілував її в щоку й пішов. “Що це було?” — запитала себе Оксана. Відповіді не було.
Ввечері вона повернулась додому. Юрій чекав її.
— Привіт, — сказав він і поцілував у чоло.
— Ти якийсь напружений… — насторожилась Оксана.
— Ходімо, — він повів її на кухню. Там, поклавши телефон на стіл, сказав: — Подивись.
На екрані — фото. Вона й Андрій. Обіймаються. У момент прощання. Знімок зроблений явно потай.
— Це все твоя мати… — Оксана була на межі істерики.
— Так, вона надіслала. Але ти — не вона. Ти дозволила йому наблизитись. Я не можу це ігнорувати, — холодно сказав Юрій.
— Ти мені не віриш? — очі її наповнились сльозами.
— Я не знаю, у що вірити. Ми відкладаємо весілля. Я з’їжджаю, — сказав він, взяв сумку й пішов.
Оксана знову залишилась сама. Ніби замкнене коло. І щоразу — коли вона починала вірити, сподіватись, відкриватись — хтось збивав її з ніг. Вона сиділа на кухні, згадуючи слова Юрія, слова Надії, погляд Андрія, фотографію.
“Може, я проклята? Чи просто не варта щастя?” — думала вона, дивлячись у темряву за вікном.
А за стіною — знову стукала заметіль.