Ми любила чоловіка, а він був відданий лише своїй матері.
Ми з Соломією дружили ще зі школи, а потім вступили в один університет у Львові. Історія, яку я розповім, трапилася з нею на четвертому курсі, й досі я не можу змиритися з несправедливістю, що на неї обрушилася. Все починалося як казка – з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Але закінчилося зрадою – найгиршою, яку тільки можна уявити.
Старший брат її батька, дядько Тарас, все життя провів у Києві. Він з нуля побудував свою справу, розбагатів, але в особистому житті йому не пощастило. Не було в ньому ні дружини, ні дітей, і всю свою теплоту він віддавав племінниці. Саме Соломія була для нього світлом у житті. Він балував її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився навчанням. А потім він помер. Тихо, самотньо. Довго хворів, але нікому не говорив. Соломія дізналася про його смерть лише після похорону – її викликав юрист.
Виявилося, дядько залишив їй у спадок квартиру у самому центрі Києва – простору, з високими стелями, після ремонту. Батько Соломії отримав частину грошей, а ось житло було заповідане саме їй. Тоді здавалося, що перед нею відкрилися всі двері – Київ, нове життя, можливості. Лише одна обставина руйнувала плани: у Соломії було польське громадянство, а отже, оформити спадщину вона не могла. У неї був лише рік на те, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід – оформити квартиру на племінницю, доньку своєї молодшої сестри, Мар’яну. Та давно жила в Києві, була заміжня за українцем, народила сина й уже отримала громадянство. Мар’яна одразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Соломія вирішить питання з громадянством – перепишемо назад. Усі повірили.
Соломія влаштувалася в київський університет, поселилася в гуртожитку й почала збирати документи. Все йшло добре – вона вчилася, підробляла, подавала на посвідку на проживання. А потім Мар’яна з’явилася на порозі й сказала, що розлучається й їй з сином потрібно десь жити. «Зовсім ненадовго», – запевняла вона. Соломія не сперечалася, пустила. Тоді вона ще не знала, що впускає в своє життя біду.
Через три місяці Соломія прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті в коридорі. Двері не відчинялися – замок був змінений. Вона дзвонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали працівники, двері відчинила Мар’яна – спокійна, впевнена. Вона показала їм документи, а ті тільки розвели руками. Усе за законом. І навіть сусіди в один голос підтвердили, що тут живе тільки «Оленька» з дитиною. Про Соломію – жодного слова.
Соломія стояла посеред під’їзду з валізою, а по щоках котилися сльози. Я приїхала за нею, посадила у таксі й відвезла. Вона тоді не сказала ні слова – лише дивилася у вікно, стиснувши губи. Потім були суди, листи, адвокати. Усе марно. Квартира, яка мало стати початком нового життя, виявилася вкраденою – й вкраденою своїми.
Зараз Соломія живе в орендованій кімнаті. Працює на трьох роботах, копить на нове житло. А Мар’яна, за останніми чутками, вдало вийшла заміж удруге. За того самого ріелтора, через якого продала київську квартиру.
Ось так буває: ти віриш, сподіваєшся, довіряєш. А тебе – зраджують. І не вороги, а рідні. Сім’я…