Я знаю, що таке втрачати все й продовжувати жити. Знаю, як це — ховати сльози за буденними клопотами, за скромною посмішкою, якою зустрічаєш новий ранок. І знаю, як це — коли зраджують ті, заради кого готова була на все. Мене звуть Ганна. Якби хтось рік тому сказав, що моя єдина донька вижене мене на вулицю, як жебрачку — я б лише глузливо всміхнулась. Та життя вміє бити саме туди, де найболючіше.
Ми з чоловіком прожили двадцять років у злагоді. Він працював на зерносховищі, чесно, без зайвих амбіцій, просто годуючи родину. Загинув раптово: рукав куртки зачепився за механізм — і його не стало. Від тіла лишились лише уривки. Це була перша тріщина в моєму серці. Я залишилась сама з двома дітьми: сином і донькою. Син незабаром пішов служити — і повернувся у цинковій труні. Хтось із солдатів вирішив «пожартувати» з автоматом. Натиснув на гачок. Мого хлопчика не стало.
Я осліпла від горя, ледве дихала. Але була Марічка — моя молодша, моя надія. Трималась заради неї. Вона закінчувала школу, була розумною, гарненькою, з мріями про майбутнє. І коли в її житті з’явився вихолений, заможний парубок, я зраділа: може, хоч у неї буде щастя.
Весілля відгуляли швидко. Марічка хотіла все «як у кіно» — ресторан, сукню з корсетом, лімузин. Я вивернулась навиворіт: взяла кредит, продала прикраси, витратила всі заощадження. Заради неї. Батьки нареченого були холодними й стриманими. Вони мені відразу не сподобались. Дивились звисока, спілкувались, як із прислугою. Та я мовчала — не хотіла затьмарювати свято доньки.
Після весілля молодята прийшли до мене: «Мамо, ти ж сама казала, як важко нині з житлом. Давай продаси свою хату, і ми купимо собі оселю». Я не відразу зрозуміла, що вони серйозно. Та донька була наполегливою. Плакала, казала, що буде вдячна все життя. Переконали мене продати хату, обіцяли, що як тільки все налагодиться, то й мені знайдуть помешкання. Купили собі просторий двокімнатний будиночок, а я поїхала у глухе село — до старої хати моєї матері, похиленої, забутої часом.
Життя там було самотнім, важким. У селі я майже нікого не знала. Одного разу захотіла поїхати до міста — відвідати могили чоловіка й сина. Подзвонила Марічці, та та не відповідала. Тоді вирішила: поїду без попередження. Постукала у двері. Відчинив зять. Посмішки не було. Впустив, та неохоче. Марічка зраділа, та чоловік одразу її притихомирив. Посадила мене на кухні, нагодувала, а потім промовила: «Мамо, прости, але ми не можемо тебе залишити тут. Викличу тобі таксі до вокзалу». Я дивилась на неї й не вірила — це говорила моя донька, якій я віддала все.
Я відмовилась від таксі. Надворі було холодно, автобуси не ходили. Довелось переночувати на лавці, під під’їздом. Та я не жалкувала — хоч побувала на кладовищі, поговорила з рідними.
Повернулась додому й подумала: більше сама до неї не поїду. Нехай вона саме згадає про мене, коли захоче.
Минув майже рік. І одного разу заскрипіла хвіртка. На порозі стояла Марічка — вагітна, з торбою в руках і погаслим поглядом. Плакала. Виявилось, зять її вигнав. Вигнав ту, заради якої я лишилась без хати. Я запитала: «А хата?» — «Оформив на себе. Усе записав на нього, та ще й мати його підписала папери про ремонт. Мамо, у мене нічого не лишилось…»
Я поїхала до сваЯ попрямувала до святів, а вони лиш почали сміятися й показувати мені папери, мовляв, хату купили вже під шлюбом, отже, тепер вона — на двох.