Невмируща свекруха заходила, ніби до себе, — поки я не влаштувала їй «відповідний прийом»
Буває так, що ворогом у домі стає зовсім не чужий, а свекруха з доброю посмішкою та контейнером підозрілих котлет. Мене звуть Мар’яна, я заміжня вже другий рік, і, як то кажуть, усе в нас з чоловіком було добре… поки його мати не почала «гріти наш вогнище» надто часто. Причому з такою наполегливістю, що навіть поштар заглядав рідше за неї.
Я стояла на кухні, перебирала продукти у шафі, коли раптом — дзвінок. Відчиняю. Звісно, хто ж ще — Ганна Іванівна, моя свекруха.
— Мар’янко, здоровенькі були, я вам котлеток накрутила! З судака! Свіжісінькі! — радісно простягає пластиковий лоток.
Я зітхнула. Ми з чоловіком рибу не переваримо з дитинства. Мене нею годували у дитячому садку до омерти, а у чоловіка батько-рибалка, тож у юності він мало що не зріс зябрами від тієї вічної тріски та карасів. Ми про це казали. Не раз. Але свекруха ніби спеціально ігнорувала.
— Ганно Іванівно, ми ж не їмо рибу… Ви ж знаєте.
— Та не викидати ж добро! Раптом знадобиться? Можете когось частувати! — виправдовувалась вона.
Але справа була не лише в цих нещасних котлетах. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стуку в дупу. Вривалася, ніби господиня, і починала свої «ревізії»:
— Ой, а це що за сир? Такого не пробувала, відріжу собі шматочок. І ковбаски трохи візьму, все одно в магазин підете. А я вам, між іншим, рибки принесла — треба ж ділитися!
З кожним візитом її апетити зростали. І одного разу вона прийшла не сама, а з подругою. Без дзвінка. Без прохання.
— Ми у поліклініці були — вирішили зайти погрітися. Частуватимеш кавонькою?
Поки я в ступорі дивилася на поріг, свекруха вже розпнула холодильник, діставала варення, сир, печиво, а її подруга вмостилася за стіл, ніби вдома.
Я почувалася чужою у власній хаті. Чоловік тільки розводив руками — мовляв, «мама, вона ж добра». Добра? Я бачила, як вона під пальто ховала наш ананас. Це вже була не допомога і не турбота — це була нахабна окупація.
Тоді я вигадала план. М’який, але влучний. Наступного дня я покликала подругу Оксану, купили найгостріші суші, які тільки знайшли, і без попередження пішли до Ганни Іванівни.
— Здрастуйте, ми тут поряд гуляли — вирішили завітати! Суші вам принесли — спробуйте, — посміхаюся я, втискуючи їй у руки контейнер.
Свекруха поблідла. Вона ненавидить суші. Колись спробувала і з тих пір називає їх «сирими пацюками з рисом».
— Розташовуйтеся, а я подивлюся, що в вас смачненького є, — кажу й іду до її холодильника.
Дістаю плов, «Олів’є», торт — усе виставляю на стіл. Оксана вже регоче.
— Ой, Ганно Іванівно, ви ж не проти? Я вам суші принесла, треба ж по обміну! — зі зробленою невинністю додаю я.
Ганна Іванівна сиділа, наче приклеєна. Слів не знаходила. Було видно, що зрозуміла. Зрозуміла, як це — коли у твоїй домівці господарюють без дозволу.
Я пішла, подякувавши за «теплий прийом», і обіцяла завітати ще.
З того дня усе змінилося. Свекруха дзвонить заздалегідь, візити стали рідкісними й скромними. Вона навіть почала приносити те, що ми справді любимо. І жодної риби. Буває — із людьми не треба сваритися. Досить просто показати їм дзеркало.