Того січневого вечора, коли за вікном хуртовина зривала з дерев останні списи надії, Оксана сиділа біля вікна, стиснувши у пальцях аркуш паперу. Простий записк, залитий чоловічим почерком, був прощанням. П’ять років шлюбу розчинилися в цих рядках. Богдан пішов. Просто зібрав речі та зник, не пояснивши навіть чому. Сказав лише одне: “Наші шляхи розійшлися”.
Оксана не розуміла. Адже все було добре. Разом вони збирали на оселю, підтримували одне одного, ділили клопоти. Вона любила Богдана щиро. А він? Просто зник, залишивши пустоту й біль.
Плакала вона всю ніч. А зранку, стиснувши зуби, пішла на роботу. І раптом на її столі — квіти. Дрібниця, а серце защеміло. “Від кого?” — запитала вона. “Від Тараса, нашого сисадміна”, — перешіптувалися колеги. Оксана здивувалася. Не помічала, як він щоранку приносив їй каву, як іноді лишав на столі шоколадку зі смішним записом. А тепер — квіти. Вона просто викинула їх у смітник. Занадто рано.
Та все змінилося. Тарас виявився наполегливим і добрим. Не тиснув, не вимагав — просто був поруч. Через вісім місяців він запросив її познайомитися з батьками. Оксана хвилювалася. “Як мене зустріне твоя мама? Адже я нещодавно розлучилася…” — спитала вона. “Моя мама добра, не хвилюйся”, — запевнив Тарас.
І справді, на перший погляд його мати — Марія Степанівна — була гостинною та ввічливою. Вечеря пройшла ідеально. Оксана зітхнула з полегшенням. Коли через два місяці Тарас зробив їй пропозицію, вона з радістю погодилася. Вона нарешті повірила, що може бути щасливою.
Але за тиждень до весілля Марія Степанівна зателефонувала Оксані й попросила зустрітися біля офісу.
— Тільки Тарасу не кажи, — наказала вона.
Оксана вийшла. Марія стояла біля машини з якимсь пакетом у руках. “Мабуть, деталі весілля”, — подумала вона. Але все було інакше.
— Послухай, доню, ти занадто швидко приворожила мого сина, — спокійно, але холодно почала Марія.
— Вибачте, але це ж він запропонував мені? — збентежилася Оксана.
— Не знаю, що ви там наплели, але я не віддам тобі сина. Іди геть. Не хочу, щоб він страждав, — сказала вона й пішла.
Оксана застигла на місці. А наступного дня їй подзвонив… Богдан.
— Треба поговорити, — сказав він.
Вони зустрілися. Говорили про пусте. Він був спокійний, навіть посміхався. Потім поцілував її у щоку й пішов. “Що це було?” — запитала себе Оксана. Відповіді не було.
Ввечері вона повернулася додому. Тарас чекав її.
— Привіт, — сказав він і поцілував її у чоло.
— Ти чомусь напружений… — насторожилася Оксана.
— Ходи, — він провів її на кухню. Поклав телефон на стіл і сказав: — Подивись.
На екрані — фото. Вона й Богдан. У обіймах. Миття прощання. Знімок був зроблений ніби підглянуто.
— Це все твоя мати… — Оксана була на межі сльоз.
— Так, вона надіслала. Але ти там — не вона. Ти дозволила йому наблизитися. Я не можу цього ігнорувати, — холодно промовив Тарас.
— Ти мені не віриш? — її очі наповнилися сльозами.
— Я не знаю, у що вірити. Ми відкладаємо весілля. Я виїжджаю, — сказав він, взяв сумку й вийшов.
Оксана залишилася сама. Знову. Ніби замкнене коло. І щоразу — коли вона починала вірити, сподіватися, відкриватися — хтось збивав її з ніг. Вона сиділа на кухні, згадуючи слова Тараса, слова Марії, погляд Богдана, ту фотографію.
«Може, я проклята? Чи просто не варта щастя?» — думала вона, вдивляючись у темряву за вікном.
А за стіною — знову билася хуртовина…