Якщо лихо приходить, то не просто так — воно приносить із собою яскравий макіяж, кокетливу посмішку та фразу: «О, ти зовсім не така, як я собі уявляла». Саме так до нашого дому увійшла Олена — зведена сестра мого чоловіка, улюблениця його мами, через яку я ледь не зібрала речі й не пішла геть.
Того вечора все було звичайно. Я вперше за місяць вийшла з роботи вчасно, забрала донечку Софійку з садочка, і ми пішли до парку. Тепле повітря, дитячий сміх, приємна втома. Додому повернулись о восьмій. Не встигла я перевзутися, як задзвонив телефон — це був Дмитро.
— Кохана, я їду зустрічати Олену, — спокійно сказав він.
— Олену? — здивувалася я. — Ту саму, зведену?
— Так, вона розлучилася. Приїхала назавжди.
Я знала про Олену лише з оповідань. Десять років тому її батько одружився з мамою Дмитра — Наталією Миколаївною. З тих пір Олена була майже святою в їхньому домі. Свекруха її обожнювала. То зовнішністю взяла, то вміла вчасно заплакати. Дмитро зазвичай про неї багато не розповідав, і я не лізла. Але коли він повернувся додому опівночі з величезною валізою і втомленою посмішкою, я зрозуміла — наше життя вже ніколи не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Олена відчинила двері у піжамі, з розмазаною підводкою та натякнутою усмішкою.
— Привіт! Так це ти, Дмитрова дружина? Хм… А я думала, ти… ну, неважливо.
Свекруха, сяюча від радості, накрила стіл на половину весілля: соління, курка, пиріжки. Сиділа поруч із Оленою та все примовляла, як та втомилася, як їй важко було з чоловіком, і як вона «заслужила почати все з чистого аркуша». Потім, між іншим, кинула:
— Кохана, може, допоможеш Оленці з роботою? У вас же є знайомі.
Так почалася нова глава. Дмитро метушився, шукав їй вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирала житло. Зрештою, сусіди зверху здавали «однушку» — умовили їх. Дмитро навіть з документами допоміг. Усе — заради бідної дівчинки, якій «не пощастило в житті».
А потім почався справжній жах. Вранці — Олена. Ввечері — Олена. Машини в неї нема, вози її, як таксі. Готувати не вміла — приходила до нас. Могла з’явитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я ще не їла, а сьогодні дуже втомилася. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала вечірку, музику врубила на повну, сусіди викликали поліцію. Господарі квартири були в шаленстві, але Олена якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня лаятися:
— Ви що, не могли за нею приглянути?! Вона ж ще тільки двадцять чотири, вона як дитина!
— Перепрошую, — не витримала я, — але ми з Дмитром не наймалися їй у няньки. Ми допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла із кімнати, але через стіну чула крики. Що ми «погано влаштували», що «не допомогли» дівчинці.
Через кілька днів Олена пішла на лікарняний. Дмитра відправили за продуктами. Мене теж втягнули: «Прибери в неї, допоможи». Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама із температурою варила юшку й прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім знову почалися скарги від сусідів, і господарі вимагали, щоб Олена виїжджала. Роботу вона втратила — на неї теж жалілися. Свекруха приїхала забирати «сонце» додому, схлипуючи та проклинаючи всіх навколо. Я дивилася на це й мовчала. Бо знала — скажу хоча б слово, і вибухну.
Але за кілька тижнів сталося диво: подруга запросила Олену до Львова. Свекруха переживала, метушилася. А я ледь не підстрибувала від радості. Перший раз за місяці я змогла вільно зітхнути.
Олена поїхала. І із нею пішов цей нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову могла бути собою — дружиною, мамою, жінкою. А Олена нехай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Хай би тільки не нам.