Інколи доля розставляє пастки так, що ворогом у домі стає не чужий, а свекруха з лагідною посмішкою й контейнером підозрілих котлет. Мене звуть Надія, я у шлюбі вже два роки, і, як то кажуть, у нас із чоловіком було все чудово… поки його мати не почала «догрівати наш домашній вогонь» занадто часто. Причому з такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша заглядав рідше за неї.
Я стояла на кухні, перебираючи провізію в шафці, коли раптом — дзвінок. Відчиняю. Звичайно ж, хто ж ще — Ганна Іванівна, моя свекруха.
— Надійко, здоровенькі були! Я тут котлеток наготовила! З судака! Свіженькі! — радісно простягає пластиковий контейнер.
Я зітхнула. Ми з чоловіком рибу не переваривали з дитинства. Мене нею годували в садочку до відвалу, а у чоловіка батько-рибалка, так він у юності ледь здохнув від оселедців та коропів. Ми про це казали. Не раз. Але свекруха немов спеціально ігнорувала.
— Ганно Іванівно, ми ж не їмо рибу… Ви ж знаєте.
— Та як же так добро викидати? Раптом знадобиться? Може, когось частуватимете! — виправдовувалась вона.
Та справа була не лише в цих нещасних котлетах. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стукання в двері. Вривалася, як господиня, і починала власні «ревізії»:
— Ой, а це що за сир? Я такого не куштувала, відріжу собі шматочок. І ковбаски візьму трошки, все одно в магазин підеш. А я вам, між іншим, рибки принесла — треба ж ділитися!
З кожним візитом її апетити зростали. І одного разу вона прийшла не сама, а з подругою. Без дзвінка. Без прохання.
— Ми у поліклініці були — вирішили зайти зігрітися. Частуватимеш кавкою?
Поки я в ступорі дивилася на поріг, свекруха вже розкудовкувала холодильник, дістала варення, сир, печиво, а її подруга влаштувалася за столом, ніби вдома.
Я почувалася чужою у власній хаті. Чоловік лише розводив руками — мовляв, «тато ж вона добра». Добра? Я бачила, як вона приховала під хусткою наші мандарини. Це вже була не допомога й не турбота — це була нахабна окупація.
Тоді я придумала план. М’який, але точний. Наступного дня взяла свою подругу Олену, купили найгостріші суші, які знайшли, і без попередження пішли до Ганни Іванівни.
— Здоровенькі були! Ми тут поруч гуляли, вирішили завітати! Суші вам принесли — спробуйте! — посміхаюся я, впихаючи контейнер їй у руки.
Свекруха поблідла. Вона терпіти не може суші. Одного разу спробувала й з того часу називає їх «сирими пацюками з рисом».
— Розташовуйтесь, а я сама подивлюся, що у вас смачненького є, — кажу й йду до її холодильника.
Дістаю борщ, «Олів’є», торт — усе виставляю на стіл. Олена вже регоче.
— Ой, Ганно Іванівно, ви ж не проти? Я ж вам суші принесла, треба ж віддячити! — з удаваною невинністю додаю я.
Ганна Іванівна сиділа, наче вкопана. Слів не знаходила. Видно було — усвідомила. Усвідомила, як це — коли у твоїй хаті господарюють без дозволу.
Я пішла, подякувавши за «теплий прийом», і пообіцяла заглядати частіше.
З того часу все змінилося. Свекруха тепер телефонує заздалегідь, її візити рідкісні й скромні. Вона навіть почала приносити те, що ми справді любимо. І жодної риби.
Іноді справді — із людьми не треба сваритися. Треба лише показати їм дзеркало.