З дитинства мене виховували як дівчину з кришталевого палацу. Лише найкраще — для мене. Найкращі школи, курси, репетитори, подорожі за кордон. Мама примовляла: «Ти гідня найкращого, не смій задовольнятися дріб’язком.» Тато лише зітхав і кивав — одиначка донька. Але коли справа дійшла до особистого щастя, все пішло не так, як мріялося.
Свого «принца» я зустріла не відразу. Було багато розчарувань, легковажних романів, порожніх обіцянок. Але коли з’явився Богдан, мені здалося, що саме так і має виглядати кохання. Він був ввічливий, уважний до дрібниць. Приносив квіти без нагоди, читав вголос вірші, торкався моїх пальців, немов святині. Подруги заздрили, захоплювались. Всі — окрім Даринки.
— Ти впевнена, що він любить тебе, а не батькові рахунки? — сумніваючись, питала вона.
Я сміялась. Богданові я вірила, як собі. Кохала — аж до тремтіння, до мурашок, до сліз. Ми одружились скромно, без розкоші, лише з найближчими. Батьки подарували нам квартиру у новобудові на двадцять п’ятому поверсі. Вид відкривався такий, що аж серце замирало. А Богдан, завдяки батькові, швидко став заступником директора у нашій сімейній справі. Хоча треба віддати йому належне — працював він старанно, без ліні.
Ми були ідеальною парою. Принаймні, так здавалось усім. Через кілька років почали говорити про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Богданом вирішили — час прийшов. Та завагітніти в мене не виходило. Місяці очікувань, розчарувань, сліз. Аналізи показали — причина у мені. Я пройшла лікування, гормональну терапію, намагалась не втрачати надію. Кілька невдалих спроб ЕКО остаточно вибили мене з колії. Я стала злою, втомленою, замкненою. Але Богдан був поруч. Чи мені так лише здавалось?
Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполягали на святі — з музикою, гостями, багатою вечерею. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалась триматися, але всередині була порожнеча. Посеред вечора задзвонив телефон. Я вийшла у іншу кімнату. У вітальні стояв гомін, а в трубці — жіночий голос. Незнайомий. Холодний.
— Пробачте, що турбую, — почала вона. — Я знаю, що вам важко, але ви жінка, і зрозумієте. У нас з Богданом давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він казав, що у вас з цим проблеми. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько.
Я слухала й не дихала. У голові дзвеніло. Кімната поплила. Хотілося втекти, закричати, сховатися. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли казав, що їде до друга, до матері, на наради. Зрозуміла, чому став холоднішим, грубішим.
Я витерла обличчя, глибоко вдихнула й повернулась до столу. Посміхалась. Сміх застряг у горлі, очі пекло, але я втрималась. Коли гості пішли, залишились лише батьки. Тоді я сказала:
— Тату, мамо… Богдан мені зрадив. І та жінка чекає від нього дитину.
У кімнаті стало тихо, як у домовині. Батько підвівся, повільно підійшов до чоловіка й глухо промовив:
— Вважай, що ти мені більше не син. Геть з мого дому.
Мама відвезла мене додому. Хотіла залишитись, але я попросила її піти. Мені треба було побути самій. Вночі Богдан повернувся. Стояв у передпокої, немоб’ївлений пес. Благав пробачити. Казав, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, його причарували. Я мовчала. Дозволила залишитись до ранку. Не тому, що жаліла — тому що була спустошена настільки, щоб вигнати.
Зранку він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все гаразд. Я дивилась на нього і бачила чужу людину. Кохання зникло. Разом із вірою.
Він пішов. Та жінка, за його словами, готувалась до пологів. Я не знала, чи це правда, чи маніпуляція. Але знала інше — дитини, на яку так чекала, у мене все ще не було. А в нього — буде. Не від мене.
Я стою перед вибором: відпустити чи боротися? Але за що боротися, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним — вже неможливо.