Буває, мені здається, що в моєї матері замість серця – безкрає море терпіння. П’ять років тому батько вчинив з нею так підло, що й досі я не можу спокійно про це згадувати. А вона? Лише спокійно усміхається й каже: «Що було – те минуло. Прийшов, покаявся, прощення просить… Хоче повернутися, знову жити разом…»
А ми з братом – рішуче проти. Бо ми пам’ятаємо. А забувати таке – все одно, що зрадити саму себе.
Майже сорок років вони були разом. Пройшли шлях від тісної кімнати в гуртожитку до великого будинку за містом. Спочатку – малесенька кімната, потім – дві кімнати, три, а згодом – прекрасна чотирикімнатна квартира в Києві, а потім і вовняний дім під Ірпенем. Батько любив жити красиво. Нові іномарки кожні два роки, ремонти «як у людей», найкраща техніка.
А ще він любив свою секретарку. У прямому сенсі – зазирав під спідницю регулярно. І ось одного дня вона йому заявила: чекає дитину. Пізно робити аборт. І батько вирішив: «Кохаю, піду будувати нову сім’ю!» Якби він просто взяв та пішов – це одне. Але ні. Він почав ділити майно, ніби ми йому чужі. Забудовував: «А чи не обікрав я себе?»
Я тоді вже була заміжня, жила окремо. А от брат – ще з мамою. Він мав отримати квартиру на весілля, батько обіцяв. Але після скандалу – лишилися лише слова. Квартиру не віддав. Забрав собі будинок, гараж, машину, а ще – виніс із дому все, що вважав «своїм». Навіть маму позбавив доступу до рахунку – мовляв, тепер гроші потрібні його «новій» родині.
Після того батько кілька місяців приходив до нас, як на роботу – то за улюбленим табуретом, то за набором чарок. І тільки коли брат змінив замок, це припинилося. Тоді ми з мамою вирішили розміняти квартиру, щоб брат із дружиною мали своє житло. На весілля батька не запрошували – і він не наполягав.
Після його втечі фінансові справи в родині погіршилися, але ми вистояли. Мама повернулася на стару роботу – досвідченого бухгалтера прийняли із розпростертими обіймами. Ми з братом теж підтягнулися, і поступово все налагодилося.
А ось у батька справи пішли не так. Здаров’я підвело, молода дружина, якій він так довіряв, вигнала його за поріг. Цього разу він навіть не ділив майно – лишив їй будинок, а собі взяв лише авто й переїхав у готель.
І почалося… Дзвінки до мами, плаксиві розмови: «Пробач, був дурнем… Давай повернемо все…» І знаєте що? Вона вже готова його слухати! Прийшла до нас із братом та й каже: «Ваш тато хоче з вами помиритися… Я думаю, може, дати йому шанс?»
Ми з братом ледве не втратили дар мови. Одразу сказали: якщо вона його прийме – ми перестанемо приходити в цей дім. Ми її любимо, завжди підтримуватимемо, але повертатися до зрадника – це не прощення, це зневага до самої себе.
І називати його «татом» ми більше не хочемо. Бо той, хто покинув родину заради примарного щастя, не має права називатися батьком.