В новій білосніжній кухні, у ідеальній квартирі з панорамними вікнами на одинадцятому поверсі, Андрій неспішно пив ароматну каву з дорогої філіжанки. На ньому був свіжевипрасуваний костюм, волосся акуратно зачесане, обличчя спокійне та впевнене. Він звик до такого життя — престижного, без збоїв, без нагадувань про минуле. Раптом — дзвінок у двері. Він поморщився: невчасна візитка. Поставив філіжанку на мармуровий столик і неохоче попрямував до дверей.
— Хто там?
— Це я, сину… мама.
Він різко завмер. За порогом, згорбившись від холоду, стояла жінка у старому пуховику, хустинці поверх шапки. У руках — велика сумка: варення, сало, мед у банках, перев’язаних серветками. З-під спідниці визирали потріскані валянки. Губи в неї тремтіли не стільки від морозу, скільки від хвилювання.
— Мамо? Чому не подзвонила? — тихо, крізь зуби, запитав він, швидко озираючись, щоб ніхто з сусідів не побачив.
— Сину, твій телефон не відповідає. Я все одно приїхала — у нас лихо. Без тебе ніяк…
Від зітхнув, відступив, пропустивши матір у передпокій. Взяв її за лікоть, швидко завів у квартиру й захлопнув двері. Очі його металися — як сховати?
Андрій давно жив у Києві. Вступив, закінчив університет із червоним дипломом, відразу влаштувався у велику компанію. Зв’язки, трохи удачі та наполегливість зробили своє — кар’єру він збудував стрімко. До батьків, які жили у селі під Житомиром, майже не навідувався. У рідкі моменти дзвонив — на Великдень чи Новий рік. Минуле він соромливо ховав. Та вже точно ним не пишався.
— Що трапилося, мамо? — холодно запитав він, поки та намагалася зняти рукавички.
— Племінник твій, Ванюша, зовсім знемігся. Руслан із Олесею ледве справляються. У них друга дитина народилася, Олеся не працює, а брат тобі колись щомісяця гроші слали, коли ти навчався… Сину, хоч трохи допоможи, їм дуже важко…
Андрій лиш збирався відповісти, як знову задзвонило в двері. Він різко обернувся.
— Сиди тихо! — прошипів він. — Не виходь. Боронь Боже, хтось побачить!
Він зачинив двері у спальню, а сам поспішив до гостей. На порозі стояв його колега Ігор.
— Слухай, Андрію, консьєржка сказала, у тебе мама прийшла? — прижмурився він. — Я щось не розібрав, ти ж казав, що батьки в тебе трагічно загинули у Бразилії?
— А! Це сусідка помилилася. Якась дивна бабуся прийшла, не за адресою. Я вже все владнав, — відмахнувся Андрій і додав: — Слухай, може, заїдеш у магазин? Я Софію чекаю, доньку начальника. Треба вечерю на висоті організувати. У нас з нею може бути щось серйозне.
Він підморгнув і майже виштовхнув Ігоря за двері. Повернувшись, кинув погляд у бік спальні. Там, зігнувшись на краєчку ліжка, сиділа його мати. Очі — скляні. Вона все чула.
— Сину… невже ти кажеш, що ми… померли? — запитала вона, тремтячим голосом. — Навіщо ти брешеш? Де ти такого сорому набрався?
Він скривився.
— Мамо, годі. Скільки їм треба?
— Сорок… — прошепотіла вона.
— Тисяч доларів?
— Та що ти! Звичайних гривень…
— Через таку дрібницю ти мені вечір зіпсувала? На, тримай. П’ятдесят. Більше не з’являйся отак. Будь ласка. У мене тепер інше життя. Ми — різні люди.
Він замовив їй таксі, зняв кімнату в найдешевшій готелі біля вокзалу й купив квиток назад. Попрощався без погляду.
Пізно вночі він із Софією увійшов у спальню. Дівчина сіла на ліжко, оглянулася, і раптом її погляд впав на ту саму сумку.
— Що це за непотреб? Андрію, що за сморід?
— Прибиральниця, знову наробила. Завжди щось тягне. У цьому місяці я їй премію позбавляю, — кинув він байдуже й відвернувся.
А тим часом у дребезжачому плацкарті його мати їхала додому. Вона дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й ковтала сльози. Усе думала: де вони з батьком помилилися? Де впустили сина, що тепер він соромиться їхнього запаху, їхніх рук, їхнього життя?
І чому любов, якою вони його виростили, обернулася для них таким болем…