«Відпустіть Олега!»: я просто погодилася…
– Куди це ти зібрався? – спокійно запитала Соломія, спостерігаючи, як чоловік натягує свіжу сорочку.
– Та з хлопцями зустрітися вирішили. Пивка випити, побалакати, – відповів Олег, навіть не глянувши на неї.
– А зі мною ти взагалі коли-небудь плануєш час проводити? – Соломія спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
– Та ти ж постійно на роботі! Звідки мені було знати, що сьогодні раптом вирішила раніше звільнитися?
Питання, здавалося б, логічне. Але останнім часом їх стало забагато — цих «логічних» і зручних відмовок. А Соломія втомилася. Втомилася бути тією, хто все розуміє, пробачає і платить.
Колись їй здавалося — зустріла свого. Олег був уважним, скромним, трохи молодшим — та хіба вік має значення, коли поруч рідна душа? Їх звела мамина подруга, відгуляли весілля, оселилися у просторих апартаментах Соломії. Він працював… якось. Але їй вистачало. На двох.
Перші «дзвіночки» почалися через рік. Роман на стороні. Потім — другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А за ними — покупки. Приставка, комп’ютер, новий телефон… Тепер — машина.
– Соломійко, ну це ж зручно! Я тебе з роботи забиратиму, дитину до садка возитиму… – мріяв Олег.
– Ти спочатку хоч вдома з’являйся, – відрізала вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
– Алло, відпустіть Олега! – почувся голос молодої дівчини.
– Вибачте, хто це?
– Ми його кохаємо! А ви… ви лише заважаєте!
Соломія мовчки слухала.
– Впевнені, що ваше почуття дорожче грошей? – нарешті запитала вона.
– Звичайно!
– Перевіримо?
– У сенсі?
– Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала слухавку і спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Олег повернувся. Зупинився біля дверей, витріщився на валізу.
– Ми… кудись їдемо?
– Ти — так. Куди хочеш.
– У сенсі?
– У прямому. Ми розлучаємося.
– Через якусь дурну? Я ж пожартував, Соломія! Ми ж хотіли сім’ю! Машину!
– Так. Тепер я сама куплю машину. Сама отримаю права. І дитину — тебе без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але Соломія була спокійна.
Через рік вона вийшла зі свого новенького авто на парковці торгового центру. Посвідчення водія, впевнений погляд, легка усмішка. І нова сукня, яку так полюбив її теперішній обранник — дорослий, надійний, без істерик.
Побачивши Олега вдалині, Соломія на секунду зупинила погляд.
– Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
– А я — червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалі. Без нього.