П’ятдесятирічна жінка стала матір’ю через шістнадцять років болючих спроб
Оксана Шевченко, мешканка невеликого містечка під Львовом, зазвичай з сумом і заздрістю дивилася на щасливих матерів. Вони, здавалося, оточували її всюди: у парку, в крамниці, на вулиці. Оксана мріяла про дитину, але її тіло, зрадливо слабке, не підкорялося цій мрії. Проблеми зі здоров’ям стали стіною між нею і материнством, і кожного дня ця стіна здавалася все вищою.
Зрозумівши, що природним шляхом завагітніти не вдасться, Оксана вирішила на ЕКЗ. Перша спроба принесла надію, але закінчилася трагедією — викидынем. Серце розривалося, але вона не здалася. За шістнадцять років Оксана пройшла через цю процедуру ще сімнадцять разів. Кожен раз — нова надія, кожен раз — новий удар. Ліки, уколи, нескінченні аналізи стали її життям, а біль — її супутником.
Лікарі благали Оксану зупинитися. Вони пояснювали, що її імунна система — справжній ворог. Природні клітини-кілери (NK-клітини) в її організмі занадто активні. Вони сприймають ембріон як загрозу, атакують його, не даючи закріпитися і розвинутися. «Це безглуздо, ви тільки мучите себе», — казали вони. Але Оксана була непохитна. Її очі горіли рішучістю, а голос тремтів від гніву, коли вона вимагала: «Робіть свою роботу!» Вона витратила на процедури цілий статок — майже два мільйони гривень, але думка про капітуляцію була для неї нестерпною.
Диво сталося, коли Оксані було сорок сім. Після чергової спроби вона дізналася, що вагітна. Радість змішалася зі страхом — страхом, що все знову розсиплеться. Під постійним наглядом лікарів вона жила в напруженні, боячись кожного нового дня. «А раптом завтра все закінчиться?» — ця думка не відпускала її. Але плід розвивався, і надія зростала з кожним ударом крихітного серця.
«У мене був кесарів розтин на 37-му тижні, — згадує Оксана, її голос тремтить від емоцій. — Ні я, ні лікарі не могли ризикувати. І ось, за їхньою допомогою, я народила свого хлопчика, свого Богдана. Він стане великою людиною, я певна, адже я чекала на нього так довго, вистраждала його кожною клітиною свого тіла».
Під час вагітності Оксана познайомилася з лікарем Андрієм Білецьким, засновником Центру репродуктивної імунології у Києві. Він став її ангелом-хранителем, підтримуючи на кожному кроці, супроводжуючи через місяці тривог і хвилювань. «Без нього я б не впоралася», — зізнається вона з вдячністю.
Тепер, дивлячись у вічі своєму синові, Оксана не може стримати сліз. «Я хочу сказати всім жінкам, які впали духом і вирішили здатися: не здавайтеся! — говорить вона з запалом. — Лише моя наполегливість подарувала мені Богдана. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, я радію, що не опустила руки. Материнство — це те, за що варто боротися. Повірте, є мрії, які не можна зраджувати!»
Її історія — це гімн стійкості. Шістнадцять років болю, сліз і втрат не зламали Оксану. Вона довела, що навіть найтемніші ночі закінчуються світанком, і тепер її світанок — це сміх маленького Богдана, заради якого вона пройшла через пекло.