Мій чоловік, Дмитро, постійно докоряє мені за те, що я не готую вишукані обіди, як дружина його товариша Івана — Соломія. Вона — чудова жінка й справжній кулінарний геній. Не заперечую, готує вона божественно, але на це йде купа часу. Кухня для неї — це пристрасть, місце, де вона творить з ранку до ночі. А я? Я метуся між роботою, дитиною та домашніми справами, а його докори встромляються в мене, наче гострі шпильки.
Соломія зараз у декреті, і її життя — мрія кожної матері. Її батьки, хоч і розлучені, обожнюють онука і охоче забирають його зранку. Бабусі та дідусі по черзі гуляють з коляскою, годують малюка, а ввечері привозять його додому. Вона прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї є цілий день, щоб створювати кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає, не дергає — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові рецепти, і кожного вечора в них на столі щось неймовірне. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.
Але Дмитро цього не бачить. Він дивиться на Соломію і бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона в декреті, з дитиною, а все встигає! — кидає він мені. — А ти готуєш на швидку руку, одне й те саме». Його слова болять, як удари. Де мені взяти п’ять-шість годин на день для готовки? Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Маріанну з садочка. Додому ми повертаємося о сьомій. Я намагаюся зварити щось просте: деруни, запечену курку, вареники із сметаною. Це їжа, яка рятує нас від голоду, але для Дмитра вона — привід для глузувань.
Якби я почала готувати складні страви, як Соломія, вечеря була б готова опівночі, а родина лягала б спати голодною. Але чоловік цього не розуміє. Він тільки й повторює: «Соломія кожен раз вигадує щось нове для Івана, а тобі, схоже, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить як звинувачення у моїй неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби в Соломії був декрет, як у більшості — коли навіть у душ встигнути не завжди виходить, — вона б теж варила вареники з магазину, і Іван їв би їх без нарікань.
Я радію за Соломію та Івана. Вона молодець, що не валяється на дивані, а вигадує нові страви, тішачи чоловіка. Але мені боляче, що Дмитро постійно порівнює мене з нею. Він немов не бачить, як різниться наше життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Маріанною до садочка. Соломія в декреті, і завдяки батькам у неї є цілі дні для себе. Звісно, в неї більше часу! Я б теж хотіла декрет, як у неї, але наші батьки не поспішають сидіти з онукою. Вони люблять Маріанну, але проводити з нею весь день не готові.
Дмитро не вгамується. «Хоча б у вихідні могла б приготувати щось особливе», — бурчить він. А я що, не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я працюю, а потім маю стояти біля плити весь вихідний, щоб задовольнити його вибагливі смаки? Іноді мені здається, що він шукає привід для розлучення. Невже він справді не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи навмисне хоче мене образити? Я втомилася доводити, що роблю все, що можу. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Соломію, а свою дружину, яка з усіх сил намагається утримати родину на плаву.