**Щоденник. Записи про кухню, чоловіка та непорозуміння**
Мій чоловік, Богдан, постійно дорікає мені за те, що я не готую вишукані страви, як дружина його товариша Тараса. Наталія — чудова жінка та справжній кулінарний талант. Не заперечую, у неї виходить смачно, але на це йде купа часу. Кухня для неї — пристрасть, місце, де вона творить зранку до вечора. А я? Я розриваюся між роботою, дитиною та домом, а його докори болять, як ножі.
Наталія зараз у декреті, і її життя — мрія будь-якої матері. Її батьки, хоч і розлучені, обожнюють онука і з радістю забирають його зранку. Бабусі й дідусі по черзі гуляють із коляскою, годують маля, а ввечері привозять додому. Наталія прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї є цілий день на кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає — повна свобода. Вона експериментує, готує нові страви, і кожен вечір у них на столі щось особливе. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.
Але Богдан цього не бачить. Він дивиться на Наталію й бачить ідеал, к якому я, на його думку, маю прагнути. «Вона в декреті, з дитиною, а все встигає! — кидає він мені. — А ти готуєш на швидку руку, одне й те саме». Його слова ріжуть, як бич. Де мені взяти п’ять-шість годин на день? Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Софійку з садочка. Додому повертаємось о сьомій. Готую швидко: картоплю смажену, курку з духовки, макарони з салатом з огірків і помідорів. Це їжа, яка рятує від голоду, але для Богдана — привід для глузувань.
Якщо почну готувати складні страви, як Наталія, вечеря буде готова опівночі, а сім’я ляже спати голодною. Але чоловік цього не розуміє. Він тільки й твердить: «Наталя кожен раз щось нове для Тараса вигадує, а тобі, мабуть, байдуже». Його захоплення її кулінарними вчинками звучить як звинувачення в моїй неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби в Наталії був звичайний декрет — коли навіть у душ часу немає — вона теж би варила пельмені з магазину, і Тарас їв би їх без нарікань.
Я рада за Наталію й Тараса. Вона молодець, що не валяється на дивані, а радує чоловіка. Але мені боляче, що Богдан постійно порівнює мене з нею. Наче не бачить, як відрізняються наші життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Софійкою до садка. Наталія у декреті, і завдяки батькам у неї цілі дні для себе. Звісно, у неї більше часу! Я б теж хотіла такий декрет, але наші батьки не поспішають нянчитися з онукою. Вони люблять Софійку, але проводити з нею весь день не готові.
Богдан не вгамується. «Хоча б у вихідні могла приготувати щось незвичайне», — бурчить він. А я що, не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я вбиваюся на роботі, а потім маю стояти біля плити весь вікенд, щоб задовольнити його примхи? Інколи здається, що він шукає привід для розлучення. Невже він справді не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи спеціально хоче мені нашкодити? Я втомилася доводити, що роблю все, що можу. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Наталію, а свою дружину, яка з усіх сил тягне сім’ю.
**Післямова:** Чоловіки іноді забувають, що порівняння — найгірший спосіб показати кохання.