Сьогодній день змусив мене задуматися про своє життя. Я помагала вирощувати онуків, а тепер дітям я більше не потрібна. Дзвонять лише на свята.
Завжди вірила, що поки в мене є сили, я буду підтримувати своїх дітей, а коли настане час, вони допоможуть мені. Але як же важко усвідомити, що помилялася. Коли онуки були маленькими, чула: «Мамо, ти нам так потрібна!» Тепер вони виросли, і я зайва. Навіть простий дзвінок — це занадто, лише холодна тиша.
У мене двоє дітей — дійка Марія та син Тарас. З їхнім батьком ми розійшлися, коли вони були школярами. Він знайшов іншу жінку, завагітніла, і він пішов до неї. Спочатку ще бачився з Марусічкою, але Тарас, дізнавшись правду, відвернувся від нього. Потім батько зі своєю новою родиною переїхав у інше місто, і зв’язки зникли. Про аліменти можна було забути. Ми залишилися в маленькій квартирі на околиці Львова, і я тягнула дітей сама.
Моя мама та брат допомагали, як могли, але все одно було важко. Тарасу було шістнадцять, Марійці — тринадцять, коли ми розлучилися. Підлітковий вік переживала сама, часто рикала в подушку. Та діти виросли, стали розумнішими, і вступили до університетів, створили свої родини. Марія першою вийшла заміж, а через рік одружився Тарас. Вони ніколи не жили зі мною — одразу поїхали будувати своє життя.
Я робила все, щоб їх підтримати. Особливо знадобилася мої зусилля, коли народилися онуки. Я була для них другою мамою: замість Марійки «сиділа у декреті», водила онучку до дитсадка, годувала, допомагала з уроками. Підтримувала і невістку, коли у неї не було допомоги. Якщо діти хотіли кудись поїхати, залишали онуків мені. Ніколи не відмовляла, навіть якщо погано почувалася. Розуміла — вони молоді, їм треба відпочивати. Я теж була молодою матір’ю, але мені ніхто не допомагав.
Діти часто дзвонили, привозили онуків, я їздила до них. Так було, поки онуки не підросли, і я стала непотрібною. Тепер вони самі ходять до школи, у них свої інтереси, своя життя. Час промайнув надто швидко, і я опинилася за бортом. Фінансово допомогти не могла — пенсії ледве висталало на себе. Онукам не цікаво проводити час зі мною, їх вабить до друзів і телефонів. Діти перестали дзвонити й приїжджати.
Спочатку ще заїжджали, телефонували, але все рідше. Довелося самій набирати їхні номери, щоб дізнатися, як справи. Тепер вони дзвонять лише на свята, коротенько вітають. Навідуватися — раз на рік, і то ненадовго. Я не молодшаю, мені важко прибирати самій. Потрібна допомога, але боязко просити. Торіз мене прорвало трубу. Подзвонила Тарасу, благала приїхати, але він відмахнувся: «Виклич сантехніка, у мене часу нема». Марійка теж сказала, що зять зайнятий, і порекомендувала майстра.
Мені допомів сусід, молодий хлопчина, якого я ненароком затопила. Він прийшов, перекрив воду, а його дружина допомогла прибрати. Потім сам поїхав до магазину, купив усі матеріали й полагодив трубу. Я намагалася дати їм гроші — адже це моя вина, — але вони не взяли. Кажуть: завжди допоможуть, якщо що. А мої діти навіть не перетелефонували, щоб дізнатися, чи все гаразд. Відтоді я більше не телефоную їм. Не хочу нав’язуватися. Востаннє вони дзвонили на Новий рік — привітали і одразу попрощалися. Навіть не запросили до себе.
У мене двоє дітей і двоє онуків, але я абсолютно сама. Нас вчили, що головне — віддати себе дітачам. Але тепер сумніваюся. Може, треба було жити для себе? Тоді й старость не була б такою гіркою. Я віддала їм усе, а натомість — лише тишу. І ця тиша розриває моє серце.