Сон, яскравий та гіркий, ніби осінній дощ у Карпатах.
Жила собі дівчина Оксана, дванадцять років піклувалася про бабусю Марію Іванівну. Дівчина була тихою, мрійливою, з руками, завжди готовими до праці. Кожен вечір після роботи вона йшла до хати на вул. Шевченка, де стара жінка чекала її з тисячею клопотів. Мила вікна, терла підлогу до блиску, варила борщ, прислухалася до скарг на болі в суглобах. І все це — без нарікань. Бо колись саме ця жінка замінила їй матір, коли та пішла за новим чоловіком у Тернопіль, залишивши Оксану на піклування старенької.
Марія Іванівна вчила її ліпити вареники, розповідала казки про опришків, носила до церкви святого Юра. Навіть коли Оксана виросла, знайшла роботу у місцевій кооперативі, народила доньку, бабуся залишалася її вірою і надією. А коли здоров’я старої похитнулося — тиск, забуті імена, ноги, що не слухалися — Оксана взяла все на себе. Ліки з аптеки? Вона. Виклик лікаря? Вона. Навіть гроші за комуналку — вона ж складала до копійки. А мати Оксани, що жила у новій хаті біля Ринку, з’являлася раз на рік — і то з порожніми руками.
Та одного дня Оксану звільнили. Кооператив закрився, а заощадження розтанули, як сніг у березні. Вона зрозуміла: іпотеку їй не дадуть, і хмарочоси банківських умов нависли над нею, як темні хмари. Тоді вона наважилася. Прийшла, як завжди, вимила посуд, заварила ромашковий чай. Сіла поруч і, стиснувши кулаки, прошепотіла:
— Бабусю… я нічого не вимагаю. Але, може, перепишеш хату на мене? Не зараз, просто… якщо щось станеться. Ти ж знаєш, як я тебе люблю.
Відповідь була холоднішою за крижину в Дністрі.
— Ні, доню. Хата дістанеться моїй доньці. Твоїй матері. Так треба. А далі — нехай робить, що хоче.
Оксана не заплакала. Вона відчула, ніби хтось висипав їй за шию крижинки. Якщо все це — витерті підлоги, ночі без сну, теплі обіди — нічого не варте, то що тоді варте любов?
Вона пішла, не обернувшись. Дні минали, а вона сиділа вдома, дивилася у вікно на яблуню, що росла у подвір’ї, і думала: «Невже я просила забагато? Невже хотіти даху над головою для своєї дитини — це злочин?»
А я не знала, що відповісти. Бо Марія Іванівна завжди була жорсткою, як дуб у лісі. Для неї «порядок» — це кров із крові. Хата — доньці, внучці — вдячність. А піклування? Це «обов’язок», а не заповіт.
Але хіба любов можна поділити за заповітом? Хіба не той рідний, хто був поруч, а не той, хто лише числився у родичах?
Тепер Оксана не знає, як дивитися бабусі в очі. Не хоче ображати, але й жити, ніби нічого не сталося, не може. У грудях — камінь.
Може, старі люди просто бояться? Бояться, що їхнє серце обмануло їх, і справжня родина — не та, що в пашпорті. Бояться, що однаА потім, одного ранку, Оксана прокинулась від дивного сну, в якому бабуся Марія Іванівна тримала її за руку і шепотіла: “Ти — моя кров, мій скарб, тобі все й дістанеться”.