Серце, яке знову навчилось битися
Олег поспішав додому, як ніколи раніше. Та й як інакше? Останні дні в їхній хаті відбувалося щось неймовірне. Напередодні його дружина Галина раптом… зварила борщ. Здавалося б, ну й що? Дружина приготувала вечерю — звичайна справа. Але ж не для них.
Півтора року Галя була тінню самої себе. Після трагедії, що забрала у них єдину доньку, вона ніби померла разом із нею. Соломійка загинула на пішохідному переході — усього 17 років, тільки почала жити, вступила до університету, була розумницею та красунею… А потім — машина. І порожнеча. Більше дітей у них не було. Хотіли, дізнавалися в лікарів, але марно. Змирилися. Казали: є донечка — і слава Богові, будуть онуки…
Але смерть Соломійки зламала Галю. Вона перестала бачити світ: ні чоловіка, ні сонця, ні себе. Лежала годинами, не вставала. Не милася, не їла, не говорила. Пішла з роботи, бо усмішки колег причиняли біль. Чорна хустина міцно вкоренилася на її голові, а в домі поселилася тиша — глуха, як жалоба.
Олег намагався говорити, переконувати, витягати її з цієї прірви. Потім втомився, перебрався на диван. Її мати, сива, знесилена від безпорадності, силкувалася достукатися: «Ти молода, тобі 36, йому 40. У вас все життя попереду… А ти себе хорониші».
Та все було даремно. Галя ніби чекала чогось — або когось.
І от тепер… Вона мила вікно. Без сліз. У тій самій чорній хустині, але вже з вогником в очах. І навіть промовила:
— Я підсмажила картоплю з грибами. Іди мий руки, будемо вечеряти.
Олег застиг. Він не вірив своїм вухам. Щось мінялося.
Спочатку обережно — Галя почала виходити на вулицю, навідувати рідних. Потім — усмішки, рідкісні, але живі. На весілля племінника вона зняла траурний одяг, підстриглася, зробила макіяж. Купила сукню. Вони поїхали до санаторію на море. Сонце, шум прибою, теплі вечори — усе це оживило їх. Там у них був другий медовий місяць. Смішно, ніяково, як у молодості. Вони сміялися, цілувалися… І там же Галя вперше побачила Соломійку уві сні. Донечка була радісною, сяючою:
— Матусю, ми скоро знову будемо разом. Потерпи трохи…
Прокинувшись, Галя знала: їй скоро йти. Це не лякало. Але чоловікові не сказала — навіщо його турбувати?
Після повернення її запросили повернутися на роботу — напарниця пішла на пенсію. За пару місяців на підприємстві почався медогляд. Галя відчувала слабкість, але мовчала.
На УЗД молодий лікар раптом усміхнувся:
— Вітаю. У вас буде дівчинка!
Галя подумала, що їй почулося.
— Моє серце?
— Ваше теж. Але ви чуєте серденько вашої донечки, — засміявся лікар і покликав Олега. — Татуню, знайомтесь із донечкою.
Вони обійнялися й обоє заплакали.
Вагітність минула дивно легко. Галя літала, як на крилах. Вчасно народилася дівчинка. З першої секунди мати впізнала: вона — така сама, як Соломійка. Хотіла назвати так само, але рідні відмовили: «З ім’ям може і доля перейти…»
Назвали Богоданою — «Богом дана».
Зараз Богодані вже п’ять. Вона все більше нагадує Соломійку — не лише обличчям, а й характером. Та сама усмішка, ті самі улюблені ляльки, пісні, танці. Та сама тиша й світло в очах.
А Галя з Олегом немов ожили. Живуть. Сміються. Дихають. Їхній дім знову сповнений щастя, і в ньому лунає дитячий сміх. А в серці — вдячність і любов.
Життя повернулося. І залишилося.