Право на втому
Дмитро повернувся додому пізно. Не кажучи ні слова, зняв черевики у передпокої, повісив пальто й мовчки пройшов у ванну. За кілька хвилин він сидів на кухні, де на нього чекала тарілка з куркою та гарніром — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд у мисках лежав салат із морепродуктів. Він узяв виделку, кілька секунд покопирсав у ньому, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не донесши чайник до чашки. В її очах завмерло щось тривожне.
Їхнє подружнє життя налічувало вже понад тридцять років. Якби Оксану попросили оцінити свій шлюб за шкалою від одного до ста, вона б без вагань сказала: п’ятдесят. Тому що було все: кохання і дратівливість, радість і тягар, світлі моменти й важливі будні. Звичайне життя. А Дмитро — хоч і впертий, хоч із складним характером — був доброю людиною. Вірним, надійним, працьовитим.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтомлення, яке накопичувалося роками. Дмитро вез її додому на таксі — їхню машину вони давно не лагодили, гроші йшли на кредит дочки — Соломії.
Соломія щойно вийшла заміж, і весілля хотіла «як у кіно». І нехай сукня виглядала дивно, а торт був «як жуйка», за словами Дмитра, — батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молоді переїхали у квартиру, яка дісталася нареченому від діда, а Дмитро з дружиною продовжували гасити кредит, живучи зі старим авто, зношеною технікою й вічною встомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та брала додаткові уроки. Дмитро — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — лише домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоч після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я не робот.
Та Дмитро відповідав історіями про свою прабабусю, яка й у полі працювала, і сім’ю з восьми осіб годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши у нову кулінарію біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Мені «Морські дари», великий.
Дома на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Нічого собі, новеньке! Смачно, як удома, — похвалив Дмитро.
Оксана нічого не відповіла. І з того часу це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але вона могла перевести дух.
Так би все й йде далі, якби не випадок. На роботі Дмитро ділив обід з молодим хлопцем, стажером. Той їв тефтелі та салат, дуже схожий на той, що їв Дмитро.
— Звідки тефтелі?
— З кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — усміхнувся хлопець.
Дмитро насторожився. Забагато збігів. І тоді в ньому проронилося підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім поставив той самий запит. Оксана опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі все одно, аби було смачно…
Дмитро підвівся. Підійшов. Обійняв.
— Мені не все одно. Але ти теж людина, Оксанко. Ти маєш право втомлюватися.
Вона схлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичайної вечері вони замовили піцу, ввімкнули старий фільм і вперше за довгий час почули себе не просто чоловіком і дружиною… а парою, де обом — важливо. І саме цього вистачило, щоб змінити все.