Олег сів у машину, збираючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Він неохоче натиснув на зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів жіночий голос.
— Хто — я? — насторожився Олег. — Представтеся!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало швидше.
— Що за дурниці? Моя мати померла двадцять дев’ять років тому!
— Ні… Я — Наталка… Я народила тебе. Олеже, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося, долоні спітніли. Йому здалося, що хтось відчинив двері в страшне, глухе минуле, яке він намагався забути назавжди.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, яка народила мене, покинула, коли мені було дев’ять. І з тих пір я сирота.
— Я прошу тільки одного — дай мені п’ять хвилин. Благаю…
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але розумів — вона не відстане. Знайде його адресу, прийде до дому, налякає дружину, доньок.
Через два дні вони зустрілися в сквері на околиці Чернігова.
Наталка Сергіївна сиділа на лавці, згорблена, постаріла, але все ще намагалася зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Олежку…
— Олег, — холодно поправив він.
Вона підвела очі — в них була розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли картини з дитинства — як вона кричала, як кидала посуд, як йшла на побачення, залишаючи його одного.
— Ти покинула мене у тітки Олі. І сказала: “Я повернуся через місяць”. А сама втекла до Польщі з якимсь бізнесменом.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нікого просити. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім сама.
— Тобі себе шкода? — спитав він, трохи похиливши голову. — А мені в дев’ять років було кого шкодувати?
— Прости мене… Я не знала, як просити пробачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки мені не надсилала. Жодного разу.
Мовчання. Потім Наталка прошепотіла:
— А ти все ж хороша людина… Ти виріс справжнім.
— Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Олі. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягнула руку, але він відійшов.
— Я тебе не засуджую. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Тоді тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов, не обертаючись.
І вперше за багато років відчув у грудях легкість. Минуле нарешті відпустило. А життя — тривало далі.
Інколи найважче пробачити не тому, хто нас зрадив, а собі — за те, що трималися за біль, ніби він був останньою правдою.