Несподівана гостя
У маленькому селі Сонячна Долина пахло свежим хлібом, який Марина Василівна пекла у старій печі. Раптом у двері постукали, і затишну тишу кухні розірвало, немов вітер. Марина витерла руки об фартух і побігла відчиняти.
— Мамо, знайомся, це Олеся, моя наречена, — на порозі стояв її син Тарас, сяючи широкою посмішкою.
Марина глянула на дівчину й завмерла, ніби грім ударив. Олеся була високою, майже під два метри, у короткій спідниці, на шалених підборах, з яскравим макіяжем і величезною сумкою у руках.
— Добридень, — вимовила Марина, намагаючись приховати шок. — Василю, іди сюди! — гукнула вона чоловіка. — Тарас нашу майбутню невістку привіз, знайомся!
Василь, шаркаючи капцями, вийшов у потертій сорочці. Побачивши Олесю, він роззявив рота, немобив побачив примару.
— Здрастуйте, — буркнув він і, зрозумівши, швиденько юркнув назад у кімнату переодягатися.
Марина суворо спостерігала за ним. Коли син два дні тому повідомив, що приїде не один, вона зраділа. Тарасові вже за тридцять, час було заводити родину. Вона уявляла собі скромну дівчину, може, з косами, у простій сукні. Але Олеся? Такої Марина не чекала. Туфлі на шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали якісь пір’їнки. Це був виклик усьому, що Марина вважала нормою.
— Заходь, Олесю, — сказала вона, намагаючись зберігати спокій. — Василю, візьми сумку, чого стоїш?
Василь, уже у чистій сорочці, підхопив речі Олесі та повів гостей у дім. Марина, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Тарасе, ти кого привіз? Що це за маскарад?
— Мамо, не починай, — засміявся Тарас. — Вона ззовні така. А в середині — золото, побачиш.
Марина скептично хмикнула й, перехрестившись, пробурчала:
— Ой, Господи, бережи, оттак сюрприз.
У хаті почалася метушня. Чоловіки щось шепотіли за столом, а Олеся влаштувалася у кімнаті Марини й Василя, розкладаючи свої речі. Марина з подивом спостерігала, як із сумки з’являються капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматки тканини.
— Що це? — з огидою підняла вона двома пальцями щось, що нагадувало мотузки.
— Це білизна, — легко відповіла Олеся. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Ні, дякую, — буркнула Марина, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — А чого ти у нашій кімнаті розкладаєшся?
— У Тараса місця мало, а дядько Василь сказав, що ви не заперечуєте, — посміхнулася Олеся.
— Дядько Василь, кажеш? — протягнула Марина, кинувши погляд на чоловіка. — Ну-ну.
Вона схопила Василя за руку й вивела у двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? На лаві тепер спатимеш, гостинний ти мій! — сипіла вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — скрикнула Марина й кинулася до корови.
Олеся, почувши це, вибігла слідом.
— Можна мені спробувати? — несміливо запитала вона. — Я ніколи корови не доїла.
Марина оглянула її з ніг до голови.
— У цьому? — саркастично уточнила вона, кивнувши на підбори Олесі.
— Зараз переодягнуся! — Олеся метнулася до хати й за хвилину повернулася у шортах і футболці.
Марина зітхнула.
— Гаразд, ходімо. Тільки хустку надінь.
— А можна капелюх? — щебетала Олеся. — У мене є гарний, із квітами.
— Хустку! — різко сказала Марина. — Вигадала, капелюх…
У хліві вона сунула Олесі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Олеся не поверталася. Марина накрила на стіл і, бурмочучи, пішла до корови. Побачивши картину, вона не втрималася й реготала. Олеся, у хуМарина реготала, побачивши, як Олеся з хусткою навскісні обходила корову, намагаючись з’ясувати, звідки починати доїння.