Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербівка. Степан Іванович, зігнувшись під потоками води, наполегливо йшов уперед. Бруд лип до підборів чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Марійки. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів Степан, і його голос здригнувся від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, скочуючись по зморщених щоках. Скільки б він так простояв, поринаючи в спогади — невідомо. Але раптом позаду почулися кроки. Степан обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був сирим і сумним. Степан Іванович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефоні, не зважаючи на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — збентежено відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я передзвоню, добре?
Повисла важка тиша. Степан відчув незручність, власна грубість різанула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, погода така, усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був схильним до розмов із незнайомцями. Це завжди було справою Марійки. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Степан приймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як вигоріле поле.
Дівчина, не зніючись його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнився. Так спізніліші встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринала Марійка. Якби сорок років тому він не встиг ускочити в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Марійка завжди вміла бачити світло в найпохмуріші дні. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Степан, і очі заллялися сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербівки їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Степан. — Там її рідні місця.
— А як її звали? Може, чула.
— Шевченко. Марія Петрівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Степан. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, погрузнувши в спогади. Марійка так любила Вербівку, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Степана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Олексій завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Оленко!
Вона повернулася до Степана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербівки займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Марійка одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до пізньої ночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася повсякденність. Вони з Марійкою рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння та доброта не мали меж. Але Степан змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінуючи тих миттєвостей, які вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус уїхав у село, серце Степана забилося швидше. У пам’яті виринав вислів із книжки: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Вербівці лив не перестаючи, барабанячи по даху автобуса. Степан важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він ступив під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він іде, вона гукнула:
— Куди ви? Там же лише цвинтар!
Степан зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши оДівчина простягнула до нього руку, і в цю мить здавалося, що сама доля дарувала йому ще один шанс — не виправдати минуле, а знайти в собі сили жити далі.