Коли я вперше зустріла Дмитра, мені здавалося, що я виграла мільйон. Він був тим чоловіком, про яких пишуть у журналах — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився мною — він жив мною. Щодня кілька дзвінків: «Як самопочуття?», «Тепло одягнулася?», «Ти вже поїла?». Якщо за вікном раптом накрапало — він уже стояв біля виходу з парасолькою. Кожного ранку на моєму столі чекав букет — то соняхи, то мальви, то волошки. Колеги заздрили, а я не вірила у своє щастя.
Він огортав мене теплом, як ковдрою. Ми гуляли вночі, тримаючись за руки, ледве чіпляючись за незначні теми, немов діти. А потім він зробив пропозицію — класичну, з кільцем, на колінах, у кав’ярні, де ми вперше почали зустрічатися. Навіть поїхав знайомитися з моїми батьками у Харків — ось наскільки серйозно він до цього ставився. Я тоді ширяла від щастя, ніби жила не своїм, а чиїмось прекрасним сном.
Але казка закінчилася відразу після палацу урочистостей.
Спочатку зміни були ледь помітні. Зникли ранкові повідомлення, припинилися його «Як справи, кохана?». Квіти зникли, наче їх і не було. Поцілунки перетворилися на формальність, ніби він виконував обов’язок, а не показував почуття. Раніше він не міг відірвати від мене очей, а тепер — наче й не бачить.
А вдома… Вдома він просто відгородився. Де раніше перший брався за інструменти, пропонував допомогу — тепер лише зітхає: «Треба — викликай майстра». Або й так: «Сама хотіла — сама й роби». Посуд не миє, підлогу не підмітає, навіть цвях забити — ціла драЯ більше не можу мовчати і вирішила сьогодні ж поговорити з ним, щоб дізнатися, чи залишилося в його серці хоч трохи того тепла, що коліно розпалювало нашу любов.