Весілля не відбулося. Наречений не приїхав за нареченою.
Скільки дівчат з дитинства мріють про біле сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Соломія була однією з них. Вона росла тихою, лагідною дівчатком, мрійливою і чуттєвою. Скільки разів вона закривала очі, коли по телевізору показували весільні церемонії, і уявляла, як одного разу й вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Богдана вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфаку, але в різних підгрупах. Він — високий, білявий, з міцними плечима і жартівливими очима. Вона — витончена, струнка, з ніжною усмішкою. Весь факультет казав, що вони створені одне для одного. Богдан не відходив від неї ні на крок. Провожав додому, носив каву в холодні ранки, малював сердечка в її зошитах. Їхні стосунки були немов із казки — щирі, ніжні, справжні.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів родини вже знали одна одну, разом їздили на дачу, дружили. Вирішили влаштувати весілля одразу після випуску. Все йшло ідеально. Соломія з подругами тижнями вибирала сукню, переглядала каталоги, бігала по салонах. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — тонке мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулась з думкою: «Саме таке має бути в мене».
Вона поїхала в найближчий салон з подругами. Продавщиця Ганна, вислухавши її розповідь, раптом усміхнулася і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, точно як ви описали. Хочете — покажу?
Соломія закохалася в неї з першого погляду, навіть не примірявши. Вона була ніби сплетена з її мрії. Лише подруга прошепотіла на вухо: «Ганна казала, що весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Соломія не хотіла нічого слухати. Доля — значить доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала дня Х.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — побути на самоті, подумати. Вона ще раз наділа сукню, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, ніби у відбитті на її голові — чорна стрічка. Пробігла дрож, але вона відігнала цей страх, списавши на хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Соломія виглядала, як з обкладинки журналу. Батьки, зайшовши в номер, завмерли від захвату. Залишилося лише чекати Богдана. Минула година. Потім ще півтори. Соломія вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Соломія?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Богдан… завтра вже рік, як його немає. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Соломія не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу й закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою на голові. В руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що розлад адаптації. Але мати знала: її дочка повільно йде.
Рівно через рік, в день, коли мала бути річниця весілля, серце Соломії зупинилося. Лікарі написали: «зупинка серця уві сні». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його неможливо пережити.
А ви вірите, що кохання може бути таким сильним, що без нього життя втрачає сенс?