До весілля він носив мене на руках, а після — наче забув, хто я така.
Коли я вперше побачила Дениса, мені здалося, що виграла у житті джекпот. Він був тим чоловіком, про яких пишуть у любовних романах — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився моїм життям — він був його частиною. Декілька дзвінків на день: «Як почуваєшся?», «Тепло одягнулася?», «Ти вже поїла?». Якщо на дворі збиралася злива — він вже чекав біля роботи з парасолькою. Кожного ранку на моєму столі з’являвся букет — то соняшники, то мальви, то волошки. Колеги заздрили, а я не вірила у своє щастя.
Він огортав мене теплом, ніби вовняною ковдрою. Ми гуляли вночі, тримаючись за руки, сміялися з дрібниць, як діти. А потім він зробив пропозицію — як у кіно, з кільцем, на колінах, у кав’ярні, де ми вперше почали зустрічатися. Навіть поїхав знайомитися з моїми батьками до Чернігова — ось наскільки серйозно він до того підійшов. Я тоді була на сьомому небі, ніби жила не своїм, а чужим щастям.
Але казка скінчилася одразу після податку.
Спочатку зміни були непомітними. Зникли ранкові повідомлення, його «Як справи, кохана?» перестало лунати у телефоні. Квіти зникли, немов їх і не було. Поцілунки стали формальними, наче він виконував обов’язок, а не ділився почуттями. Раніше він не міг відірвати від мене очей, а тепер — наче й не бачить.
А вдома… Вдома він просто відгородився. Раніше брався за будь-яку справу, а тепер лише бурчить: «Якщо треба — виклич майстра». Або ще гірше: «Самий час тебе навчити самостійності». Не миє посуд, не підмітає підлогу, навіть цвях забити — ціла історія. Хоча до весілля хвалився, що може з нуля хату звести.
Я не розумію, що сталося. Адже я не змінилася. Я така сама — струнка, доглянута, гарна. Чоловіки на вулиці й досі обертаються. А він? Наче втратив до мене інтерес. Наче я стала для нього звичною, буденною… зайвою.
Мати каже: «У всіх так. Податок — це не про романтику. Основне — що працює, гроші в хату несе. Не п’є, не гуляє. Ціни, що маєш». Але я так не можу. Я не хочу жити з чоловіком, який просто існує поряд. Я хочу почуватися коханою. А не просто зручною.
Учора ввечері я намагалася зустріти його погляд. Він не помітив. Він сидів із телефоном, щось гортав, усміхався екрану. І в ту мить у мені все перевернулося: а може, у нього є інша? Можливо, у цьому вся справа? У його холодності, байдужості, відстороненості. Невже він зрадив?
Не хочу у це вірити. Але якщо я права?
Як заговорити з ним? Як дізнатися правду? Бо я люблю його. Попри все — люблю. Відпускати його до іншої не хочу. Але й пробачити зраду, якщо вона була… Навряд чи зможу. Дівчата, хто стикався з таким? Що робити, коли твій чоловік до весілля і після — дві різні людини? Як вирватися з цього почуття, що ти — просто предмет інтер’єру в його житті? Не знаю, що робити… але мовчати більше не можу.