Соломія повернула додому пізно. За вікном уже згущалися вечірні тіні. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною рішучістю сказала:
— Я подаю на розлучення. Залишай собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Мені вона не потрібна. Я їду.
Богдан, її чоловік, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, збентежено кліпаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Соломія, діймаючи з шафи валізу. — Поки поживу у подруги на дачі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись на її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогнози невтішні. Максимум вісім місяців… З процедурами, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в пустоті. Місто гуло, світило сонце. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавці в парку поруч сів дідусь. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що я міг би ними заповнити життя. Але не вийшло.
Соломія слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який десять років як став чужим — зради, холодність, байдужність. Донька, яка дзвонила лише заради грошей чи послуг. А для себе — нічого. Ані нових черевиків, ані відпочинку, ані навіть чашки кави в кафе на самоті.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині щось перемкнуло. Вона повернулася додому й вперше в житті сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Соломія подала заяву на відпустку, зняла заощадження й поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з проханнями — вона усім відповідала спокійно та рішуче: «Ні».
На дачі подруги було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутавшись у плед, і думала: невже так і закінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Соломія вилетіла на море. Там, у кафе біля берега, вона познайомилася з Дмитром. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, що хтось подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Соломіє.
Вона кивнула. Чому б і неВона більше не відкладала життя на потім, тому що тепер воно було тільки її.