«Вибач, Олесю, але тепер вона житиме у вас…»
Олеся та Тарас зранку возились у дворі. Листя з дерев летіло безперервно, двір укрився жовтим килимом, а тиша була такою спокійною, що навіть думки не турбували. Раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран, поморщився і сказав:
— Мама… Зараз дізнаємось, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Вікторівни пролунав різко та тривожно:
— Тарасе, збирайся! Негайно приїжджай до мене.
— Що сталося? — напружився він.
— Їдемо забирати Мар’яну з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав її з дому.
Олеся, що стояла поряд із мітлою, зблідла. Мар’яна — сестра Тараса. З дітьми. Без житла?
Будинок, у якому вони жили, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й душу. Тарас спочатку вважав цю затею божевільною: продати квартиру, переїхати за місто, починати все з нуля. Але Олеся вміла переконувати. І будинок вийшов саме таким, яким вона його уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі захоплювалася: «Олесю, ти молодчина, будинок — як із казки!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці до них, немов за розкладом, приїжджала Вікторівна, а з нею — Мар’яна, її чоловік Богдан і троє їхніх дітей. Гості не просто приїжджали — вони оселялися. Готувати — на Олесі, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли Олеся заговорила про це з Тарасом, він відмахнувся: «Ну годі тобі, це ж родина. Ми допомагаємо».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Мар’яну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Олеся стиснула зуби та мовчки пішла мити сама.
Коли Мар’яна з’явилася сама, без чоловіка, Олеся з полегшення зітхнула. Мінус один. Але радість швидко змінилася тривогою — Мар’яна ходила будинком, як тінь, ридала вночі, зривалася на дітей. Потім свекруха все пояснила: Богдан подала на розлучення. Мало того — вигнав Мар’яну з дітьми, заявивши, що квартира — його, і ділити нічого.
— Та я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Вікторівна. — У мене особисте життя. Я виходжу заміж. Нехай поживе у вас.
Олеся завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Це ж рідна. Треба допомогти.
Мар’яна переїхала. І якщо раніше Олеся хоч у вихідні могла перевести подих, тепер кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Мар’яна, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Тарас… лише дратувався: «Годі скаржитися. Трохи потерпи».
Через два місяці терпець у Олесі урвався. Після чергової сварки вона зібрала речі та поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Пішла. Ти не гідна нашого прізвища. До речі, будинок залишиться Мар’яні. Тарас будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він приїхав до Олесі сам. Сказав, що вигнав Мар’яну і дітей, що зрозумів, де його сім’я. Він хотів повернути дружину.
Олеся повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Олеся не шкодувала.
Інколи, щоб побудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.