«Вибач, Марічко, але тепер вона житиме у вас…»
Марічка та Тарас зранку вбирали двір. Листя падало безперервно, під ногами шумів золотий килим, а тиша була такою спокійною, що навіть думки в голові замовкали. Але раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран, скривився й проворчав:
— Мама… Зараз дізнаємось, яка в неї біда.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Ганни Михайлівни пролунав різко та тривожно:
— Тарасе, збирайся! Зараз же приїжджай до мене.
— Що трапилося? — напружився Тарас.
— Що трапилося? — напружився Тарас.
— Їдемо забирати Оксану з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав їх із дому.
Марічка, яка стояла поруч із мітлою, зблідла. Оксана — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Дім, у якому вони жили, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не тільки гроші, а й душу. Тарас спершу вважав цю ідею божевільною: продати квартиру, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Марічка вміла переконувати. І дім вийшов саме таким, як вона уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі захоплено говорила: «Марічко, ти молодець, дім — казка!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці до них, немов за розкладом, приїжджала Ганна Михайлівна, а разом із нею — Оксана, її чоловік Богдан та троє їхніх дітей. Гості не просто приїжджали — вони влаштовувалися надовго. Готувати — на Марічці, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли вона звернулася до Тараса, він лише відмахнувся: «Та ну, вони ж родичі. Ми ж допомагаємо».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Оксану помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Марічка стиснула зуби й мовчки взялася до миття сама.
Коли Оксана з’явилася одна, без чоловіка, Марічка з полегшенням зітхнула. Хоча б на одного менше. Але незабаром полегшення змінилося тривогою — Оксана ходила по хаті, як тінь, ридала вночі, сварила дітей. Потім свекруха пояснила: Богдан подала на розлучення. Мало того — виставив Оксану з дітьми, заявивши, що квартира його, і ділити нічого.
— Але я не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Ганна Михайлівна. — У мене власне життя. Я заміж виходжу. Хай поживуть у вас.
Марічка завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Вона ж рідна. Треба допомогти.
Оксана переїхала. І якщо раніше Марічка хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Оксана, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Тарас… лише дратувався: «Годі нарікати. Трохи потерпи».
Через два місяці терпіння Марічки урвалося. Після чергової сварки вона зібрала речі та поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. До речі, дім залишиться Оксані. Тарас будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він сам приїхав до Марічки. Сказав, що вигнав Оксану з дітьми, що зрозумів, де його справжня сім’я. Він хотів повернути дружину.
Марічка повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: жодного дня чужих у її домі більше не буде.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Марічка не шкодувала.
Інколи, щоб збудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.