Було це щодо давно, але пам’ятаю кожну деталь, ніби сталося вчора.
Вона вже місяць на межі — ображена, зла, самотня. Закрилася в собі після того, як її кинув коханець. А вона так вірила, що цього разу буде щастя, що тепер все справді.
Мені 26, а її звуть Оксана, їй 44. За біологією — вона моя мати. Але насправді ми чужі. Вона вийшла заміж за мого батька у 19. Через рік з’явилась я — «небажана дитина», як вона не раз казала. Розлучились вони майже одразу після моєї народження, і з тих пір він у її очах лишився «неробам» та «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» більше двадцяти років живе з другою дружиною. Має власну справу, великий будинок під Києвом, дві квартири та ще й хату на Буковині. Саме він подарував мені житло на весілля, де ми тепер із чоловіком оселилися.
Мене виростила бабуся — батькова мати. Потім він забрав мене до себе. І знаєте, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона справжня мама. А от Оксану я з дитинства називала ім’ям. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли вона взяла мене в Ужгород — «відпочити, як мама з дочкою». Я тоді питаю: «Мамо, можна на пляж?» А у відповідь — крик так, що, здавалося, почув весь готель:
— Не називай мене мамою! Ти мене зістарюєш! Кажи Оксана, ти зрозуміла?
Зрозуміла. І більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, вечірки. А я залишалася з бабусею. Потім — із батьком та його новою родиною. І дякувати Богу.
У Оксани за ці роки було п’ять чоловіків. Між ними — безкінечні романи, гуляння, штучні посмішки та нарощені вії. Працювала в елітному салоні на Подолі. Колола собі все, що можна: ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був на два роки молодший за мене. Хлопець на ім’я Тарас, худий, з наколками, працював барменом у кнайпі.
— Донечко, познайомся. Це Тарас. Ми одружуємося. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, як дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Оксано… я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Тарас заметушився, почав наливати шампанське, кричати «ура!», а мати поблякла. Мовчки схопила сумку, грюкнула дверима й поїхала у невідомому напрямку.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптом — у сльозах, з перекривленим обличчям:
— Через тебе! Він мене кинув! Ти все зруйнувала своїм «бабуся»! Я не збираюся старіти! Мені ще 37! Я хочу жити, а ти мене в могилу тягнеш своїми дітьми!
Я не вірила вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останнє, що спалило останні ниточки між нами:
— У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі й дідуся. Вони обняли, заплакали від радощів. Вже обговорювали, як назвемо малюка, хто гулятиме з коляскою, хто в’язатиме паніночки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Оксана? Хай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться у тиші — у порожній хаті, у чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де вже давно немає її відблиску. І тоді, можливо, зрозуміє, кого справді втратила.