Колись давно вона обіцяла, що дочка залишиться з бабусею… Та все змінилося
— Дмитро, чого ти такий понурий? — Роман похлопав його по плечу, коли вони виходили зі спортзалу.
— Життя моє йде під укіс, а я вдаю, ніби все гаразд, — відповів Дмитро, не піднімаючи очей.
— Ходімо до кав’ярні, візьмемо кави — розкажеш. Відчуваю, щось не так.
Вони зайшли до невеличкої кав’ярні біля клубу, замовили лате та сирник. Роман почав розповідати, як із дружиною обирали візочка для новонародженого сина, сміявся, згадував кумедні моменти. Та Дмитро лише кивав, не слухаючи.
— Де ти взагалі? Я тобі історії розповідаю, а у тебе вираз обличчя, наче на поминках, — не витримав Роман.
Дмитро глибоко зітхнув, схрестив пальці:
— Ти ж знаєш, що в Олени є донька, Соломія. Коли ми почали зустрічатися, дівчинці було лише два роки. Весь цей час вона жила з бабусею у Черкасах. Олена допомагала грошима, навідувалася, але казала, що виховувати дитину буде бабуся. Навіть коли ми одружилися й оселилися у Львові, вона наполягала: «Ми вдвох, і так буде завжди». Але півроку тому вона привезла Соломію до нас. Сказала, що так зручніше — школа поруч. Але мені від цього не легше. Це мене дратує. Я не хочу так жити.
Роман замовк, потім важко зітхнув:
— Слухай, ну ти ж знав, що в неї є дитина. Ти справді думав, що дівчинка все життя буде жити в іншому місті й ніколи не з’явиться поряд?
— Так, знав… Та Олена обіцяла! Казала, що Соломія буде з бабусею. А тепер ця дівчинка постійно перед очима, заважає, потребує уваги. Я кохаю Олену, але не можу прикидатися, ніби це й моя дитина.
— Тобі варто або прийняти дівчинку, як свою, або чесно піти. У цьому питанні немає наполовину. Хочеш бути з Оленою — люби й Соломію. Або звільни місце для того, хто зможе.
Повертаючись додому, Дмитро перебирав слова у думках. Він згадував, як Олена просила його відвезти Соломію на гурток, як сподівалася, що вони знайдуть спільну мову. А сердився, дратувався, відмахувався. Сьогодні вона попросила відвезти її на танці. Він погодився, але всю дорогу мовчав. Соломія намагалася розмовляти, розповідала, як їй сподобалося малювати в школі, як вона чекає на Різдво.
— Дмитре, ти мене не любиш? — раптом запитала вона.
— Чому ти так вирішила? — здивувався він.
— Ну, ти не розмовляєш зі мною, не посміхаєшся. Може, я тобі огидна? Ось у мене в класі є один хлопчик, який мені не подобається — ми не дружимо. Може, і між нами так само…
Він не встиг відповісти — під’їхали до танцювальної студії. Але її слова встрягли йому в серце. Він не міг думати ні про що інше. Ввечері, коли Олена укладала Соломію спати, він підійшов до неї:
— Олено, а Соломія повернеться до бабусі? Може, після Різдва?
Дружина обернулася до нього, у очах блиснуло здивування:
— Ти це серйозно? Ми шість років у шлюбі. Ти знав про Соломію з самого початку. Вона моя донька. Їй треба жити з нами. Мама вже не впорається, вона похилого віку. І дитині треба бути з матір’ю. А що тобі не так?
— Ми так не домовлялися. Я сподівався, що в нас будуть свої діти, а не що я виховуватиму чужу дівчинку. Пробач, але я не відчуваю, що вона мені рідна.
Олена зблідла. Різко відвела руки від підвіконня й відступила:
— Чужа? Ти серйозно? Ти шість років жив зі мною, планував майбутнє, говорив про кохання… а тепер тобі заважає моя донька? Знаєш, мені треба подумати. Сьогодні ти переночуєш у вітальні.
Дмитро ліг на диван, але заснути не міг. Думки метушилися, наче звірі в пастці. Він розумів, що Олена права. Але також відчував і біль — йому здавалося, що його зрадили. Він вірив в одні правила, а виявилося, що все змінилося.
Перед світанком йому приснився сон: Соломія, сміючись, бігла до нього, обійняла, він підняв її на руки, закрутив, а вона прошепотіла: «Тату». Він прокинувся в холодному поту. Йому було ніяково. Щось у цьому сні зачепило глибше, ніж він очікував.
Він підвівся, підійшов до дзеркала, подивився собі в очі. Відповідь була очевидна: або він приймає дівчинку і стає справжньою частиною цієї родини, або має піти, не руйнуючи все ще більше. Вибір був за ним.