Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу в будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відмірює порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз — у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, а через кілька місяців — весілля. Все закрутилося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Данило — перший син. Я тоді просто літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
Тоді ми з Олею жили у моїх батьків у Черкасах. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і роботяща людина, завжди зловживав горілкою. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження — Оля терпіла все мовчки. Я закривав очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула рукою на батька, а для Олі все було вперше і болісно.
Одного разу він у п’яній лютості схопив її за руки, почав кричати якусь нісенітницю. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, із немовлям на руках, на вулицю. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Житомирі, не було спокою. Теща… жінка нелегка. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені було взагалі не по собі. Але діватися було нікуди. Оля була вагітною другою дитиною. Народився Іван — наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, із посмішкою до вух. Поки Оля доглядала за дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати родину.
Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потім теща вигнала й нас. Прямо в очі: «Ти мені не подобаєшся. Виганяйте». Оля пішла зі мною. Ми зняли житло, зітхнули. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді сім’я. І жили непогано. Хоча й важко було. Грошей ледве вистачало, я тягнув усе сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати будинок у передмісті — під Білою Церквою. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, пообіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво — руками, часом, грТепер я сиджу в порожньому будинку і розумію, що втратив не лише дружину, а й усе, заради чого варто було боротися.