Ця війна триває вже шість років, від самого початку їхнього шлюбу. У Ярини та Богдана є син, чотирирічний Данило, але навіть його свекруха не визнає. Вона не бере його на руки, не дзвонить, щоб дізнатися, як справи у онука. Ярина не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Ніколи не грубила, не сперечалася, завжди намагалася бути ввічливою. Але причина була глибша – Богдан одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку його мати мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Мар’яна. Ганна Миколаївна не втомлювалася повторювати, яка вона розумниця, красуня, донька заможних батьків. «Ось хто був би гідною дружиною для мого сина!» – говорила вона, навіть не соромлячись присутності Ярини. Родичі чоловіка підтверджували: «Ти, Яринко, поряд із Мар’яною не стояла». Ярина, яка виросла в звичайній родині у маленькому містечку під Львовом, відчувала себе приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Богдан, здавалося, не помічав цього знущання. «Не звертай уваги, – казав він, – вони просто причіпляються». Але для Ярини його слова звучали як зрада. Як можна не бачити, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», – відмахувався він, уникаючи її погляду. Ярина відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родина Богдана не приходила до них у гості, хоча Ярина не раз запрошувала їх, намагаючись знайти спільну мову. Вони не вітали її з днем народження – ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Богдана, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Ярина, яку вони так і не прийняли в родину, відчувала себе вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данило, її син, запитував: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише міцніше притискала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація стала нестерпною. Ярина все частіше думала про розлучення. Богдан не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Ярина почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я більше не зможу так жити», – думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Богдан знову поїде до батьків, залишивши її з Данилом самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», – повторювала вона собі, але глибоко в душі сподівалася, що чоловік обере їх із сином.
Перед святом Богдан, як завжди, був невиразним. «Ще не вирішив, як зустрічатимемо», – пробурчав він, уникаючи її очей. Ярина мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як складає речі у валізи, як їде з Данилом до своєї сестри у Чернівці, де їх завжди зустрічали з теплотою. Там ніхто не дивився на неї зверху вниз, не називав чужою.
Ввечері, напередодні Нового року, Богдан повернувся пізно. «Мама почуває себе погано, треба заїхати до них завтра», – сказав він, не дивлячись на дружину. Ярина відчула, як усе всередині неї обірвалося. «А ми? – тихо запитала вона. – Ми з Данилом знову не в рахунок?» Богдан промовчав, і ця мовчанка стала для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Ярина сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясним: вона більше не може жити в цьому пеклі. Вранці, коли Богдан збирався до батьків, вона мовчки складала речі. «Ти куди?» – здивувався він, помітивши чемодан. «Іду, – спокійно відповіла Ярина, дивлячись йому в очі. – Я втомилася бути чужою у твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас із Данилом, я зроблю це сама».
Богдан завмер, його обличчя побіліло. «Яринко, почекай, давай поговоримо», – почав він, але вона вже взяла сина за руку й повернулася до дверей. «Ти зробив свій вибір», – кинула вона напослідок. Двері замкнулися, залишивши за собою тишу.
Ярина з Данилом поїхала до сестри. Спочатку було важко: біль від зради чоловіка та байдужості його родини не відпускав. Але сестра та її родина оточили їх турботою, і поступово Ярина почала дихати вільно. Вона влаштувалася на нову роботу, зняла квартиру й записала Данила до дитячого садка. Життя повільно налагоджувалося.
Через півроку Богдан приїхав до неї. «Я був неправий, – сказав він, опустивши очі. – Мама тиснула, а я не знайшов у собі сил їй протистояти. Я хочу повернути нашу сім’ю». Ярина дивилася на нього, але в її серці вже не було колишнього тепла. «Ти зЯрина глянула на сина, який радісно біг до неї обіймів, і зрозуміла – її нове життя почалося без Богдана, і це було правильно.