**Луна минулого: драма Оленки Іванівни**
Оленка Іванівна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Озерянка здавалася чужою, немов із іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його — малесенького хлопчика з неслухняним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
— Дурниці, — шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. — Просто безнадійні дурниці…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, які обговорювали останні плітки. Одна з них окликнула:
— А ви до кого, голубко?
— До Андрія… Андрія Петровича, — голос Оленки задрижав, ім’я сина звучало, як луна з минулого.
— До Андрійка? — оживилася бабуся. — Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Оленка мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи в його пам’яті лишився лише розмитий образ?
Чвертий поверх. Квартира зліва. Напевно, одружений. У його віку йнакше і бути не може… Оленка підняла руку до дзвінка, але пальці зрадницьки затремтіли. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася униз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Андрію. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитись. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Оленка повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем — вилитий батько. Це він. А ось молода жінка із пакетами з магазину — мабуть, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Петро, її колишній чоловік.
— Навіщо ти приїхала? — його голос, такий знайомий, звучав втомлено і холодно.
— Петре…
— Не починай. Просто скажи — навіщо?
— Я хочу побачити сина, — голос Оленки зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
— Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — його голос став тихішим, але твердішим. — Де ти була, коли він хворів? Коли у школі його дражнили? Коли він вступав до інституту? Де ти була всі ці роки?
Оленка мовчала. Що тут скажеш?
— Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твій листок, — додав Петро. — Їдь, Оленко. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки в трубці різали по серцю. Оленка сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Андрійко, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його,