Гірке свято: драма Олени
Олена сиділа за кухонним столом, знову й знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже пустий, а до зарплати ще цілий тиждень.
— Мало, — зітхнула вона. — Але що поробиш? Така вже зарплата…
Треба було заплатити за комуналку, купити продукти, та на що? Олена бродила по магазину в центрі містечка Вишневе, зітхаючи при погляді на цінники, які ніби підростали на очах. У підсумку вона змогла дозволити собі лише молоко, батон і пачку макаронів. На масло грошей не вистачило, але маргарин був доступний. Кава, чай, цукерки до чаю, улюблений сир — усе це залишилося на полицях.
Олені нічого не лишалося, окрім як йти до колишньої свекрухи за овочами. А там її чекало неминуче:
— А я тобі казала! — знову промовить Марія Іванівна.
Свекруха була жінкою суворою, але мудрою. Їй йшов сімдесят шостий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Олена послухала її роки тому, можливо, зараз не шукала б у гаманці зі сльозами на очах. Може, жила б як усі нормальні люди. Або навіть краще! Та що було, те минуло.
Два роки тому її чоловік, Андрій, пішов. І як пішов — прямо в день її народження. Олена цілий день метушилася на кухні, накрила розкішний стіл. Андрій сів, з задоволенням поїв і раптом заявив:
— Все, Олено. Годі. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він продовжив, не приховуючи дратування:
— Тобі сьогодні скільки виповнилося? Сорок один, правда? А мені сорок п’ять. У такому віці у нас уже внуки мають бути! А де вони? Немає їх. Бо дітей у нас немає. Ти їх народити не спромоглася!
— Що ти несеш? — Олена захлинулася від образи. — Ти про що взагалі? Бідний, стомився, га? Які з тобою діти? Ти за котом не дивишся, він у тебе голодний цілими днями бродить! Я по квартирі навшпиньках ходжу, а ти кричиш, що шумлю! Які тобі діти? А я, може, спеціально від тебе народжувати не хотіла!
Звідки в неї взялася така сміливість? І навіщо? Андрій, ніби чекав цього, схопився, відштовхнув стілець і кинув на прощання:
— Поживу поки в іншому місці. Даю тобі час знайти житло. Квартира ж моя!
Двері грюкнули, залишивши по собі мертву тишу. Олена сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях розросталася пустота.
Пізніше їй розповіли, що Андрій «трохи одружився» на молоденькій продавчині з взуттєвого магазину, куди він якось зайшов за черевиками. Розповідали зі смаком, насолоджуючись, як її колишній бігав до неї з квітами. А ті квіти були з їхньої дачі — лілії, які Олена роками вирощувала: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрові, палаюче-червоні. Він вирвав їх із корінням, поламавши стебла, не шкодуючи.
Олені було шкода дівчину. Думає, що спіймала удачу? Ну-ну. Андрій пожалів грошей на букет, пожаліє і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницю — високу, міцну, впевнену, — ставало зрозуміло: жаліти її не варто. Андрій явно обрав таку, щоб «дитячий сад народив». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? При Олені вона лаяла Андрія, але й їй діставалося:
— А я тобі що казала двадцять років тому? Завдячі натягнеш що попало! Скільки я тобі нормальних речей подарувала? Де вони? Ось тепер і ходи сама!
Олена пам’ятала ті «наряди» — величезні панталони до колін, з начосом, у безглузду квіточку. Андрій би втік ще раніше, побачивши її у такому.
Розпочався поділ майна. Андрій твердив: «Все моє!» Але суд поділив усе навпіл. Олені дісталася дача, Андрію — квартира. Тут втрутилася Марія Іванівна, яка вже роки жила на дачі, здаючи свою квартиру за непогані гроші:
— Так, дітки, а мене запитати не хочете? Олена сюди наїде, чоловіків приводитиме, а я куди?
— До себе додому, мамо, — буркнув Андрій.
— Оце ти мені! А дівчина твоя щодня на роботу як добиратиметься? А ти зі своєю продавчинею в квартирі розважатимешся?
У підсумку вирішили: Марія Іванівна залишилася на дачі, свою квартиру віддала синові, а Олена зберегла їхнє з Андрієм житло. Але лише вона зітхнула з полегшенням, як навалилася нова біда: суд поділив не тільки майно, а й борги. Тепер Олена виплачувала половину кредиту Андрія. За «гарне життя» довелося платити.
Ось чому вона тяглася до автобусної зупинки. Автобуси у Вишневому ходили рідко, раз на тиждень. Усі на машинах, а в транспорті — лише бабусі, що знали одна одну все життя. Вони базікали, скаржилися на пенсії, ціни, обговорювали новини. Олена мовчала, дивлячись у вікно. Їхати випрошувати овочі на власній дачі було принизливо.
Кожну грядку вона доглядала, пухкалаОлена посміхнулася, розуміючи, що тепер у неї є не лише свій куток, а й людина, яка дивиться на неї з любов’ю.