У часи СРСР я одружився на дівчині з трьома дітьми, їм ніхто не допомагав, зовсім самотні були.
— Олежку, ти що, справді збирався одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім глузду позбувся? — з посмішкою ляпнув мене по плечу Валерко, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — навіть не відірвавшись від годинника, у механізмі якого колупався викруткою, я глянув на нього куточком ока.
У ті роки — вісімдесяті — наше провінційне містечко жило по-спокійному, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, все зводилося до дороги між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту так і застряг: робота, трохи шашок, телевізор та рідкі зустрічі з друзями.
Іноди глянеш у вікно, побачиш дітей у дворі, і нахлине — згадаєш, як мріяв про родину. Але швидко проганяєш думку — яка вже родина в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Зайшов у магазин за хлібом. Скільки разів ходив — завжди одне й те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тепер погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскорка.
— Батон чи житній? — спитала вона, ледь помітно посміхаючись.
— Батон… — пробурмотів я, ніби збентежений школяр.
— Із пекарні щойно, свіжий, — спритно завернула й подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Шукав у кишенях дріб’язок і водночас нишком розглядав її. Проста, у фартусі, років із тридцять з хвостиком. Втомлена, але з якимось світлом усередині.
За кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягнула сумки, а поруч крутилися троє діток. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка вела за руку малюка.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі до автобуса.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився молодший.
— Тихіше, Дениску, — втерла його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звуть Іван, доньку — Соня, а молодшого — Денис. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягнула всю сім’ю.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Дениска, і десь усередині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекає мене попереду.
З тих пір я частіше заглядав до гастроному. Брав то молоко, то пряники, то просто так заходив. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Олежку, що? Тричі на день до магазину — це кохання, — посміхався Микола Петрович, мій начальник.
— Та продукти свіжі шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи продавчиню? — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте сумки донести, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не варто… якось незручно…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
Дорогою вона розповідала про дітей. Іван підробляє після школи, Соня — відмінниця, а Денис нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрі. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Денис крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Приноси, подивимося, — усміхнувся я.
Соня просила допомогти з математикою. Сіли вирішувати разом. За чаєм говорили про життя. Тільки Іван був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Соня сяяла від п’ятірки, як Денис сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, не можу піти.
Плітки на роботі повзли, але мені вже було все одно. Я знав, заради чого живу…
— Чуєш, Олежку, — казав мій друг Валерко, — ти це… подумай добре. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в собі, Олежку? Одружитися з продавчинею, у якої троє дітей?! — обурювався Валерко, сусід по гуртожитку.
— Відчепися, — буркнув я, продовжуючи колупатися в годиннику.
— Та не в тому річ… просто троє дітей — це…
— Та заткнись уже.
Одного вечора я сидів із Денисом, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши від напруження язика.
— Дядьку Олежу, ти— Дядьку Олежу, ти до нас назавжди прийдеш? — зірвалося з його губ, і в цю мить я зрозумів, що нікуди вже не піду.