Розвелася з чоловіком у травні. Пішов від мене, хлопнувши дверима, до тієї, що «молодша та гарніша». Але це вже дрібниці.
Чоловік у мене був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на десятку більша, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь побут. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 4.000 гривень на місяць. На якій він мене раз на тиждень возив у АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, з сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробив чоловік. Він любив наприкінці финансового місяця підколоти, запитавши, скільки лишилося грошей. А грошей, звісно, не лишалося.
В останній рік шлюбу в чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовлялися, що залишатимемо по 2.500 гривень собі, а решту класти в бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі й різницю наших зарплат. Тобто він залишав собі п’ятихатку. А мені на особисті потреби так і лишалася дві з половиною.
Потім він щось там порахував і скоротив свій вклад у сімейний бюджет ще на 2.500. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь 70 гривень коштує, а я голову милом мию».
Отже, в останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, покупки продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 12.000 гривень. П’ять давав він. Сім виділяла я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати дві з половиною на особисті потреби й вкладала в утримання родини всю зарплату — 10.000. Відкладаючи на себе рідкі премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо не слід бути меркантильною.
Передчую питання: «А чому не розлучилася?»
Дурна була. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в обносках. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безкоштовна клініка у нас на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря я не можу.
Зате чоловік щомісяця має п’ять тисяч на свої хотілки. І хизується своїм вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І от, розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у шмотках із секонд-хенду, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду та вечері в умовах обмеженого бюджету й в’язання дитині шкарпеток, шапки зі старого светра.
Я, звісно, ревла. Як же я тепер, далі, без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилася в «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата прийшла, як завжди. Але в мене на рахунку ще лишалися гроші. Купа грошей. А колись до моменту її надходження я встигала ще й у кредитку залізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Ось прямо взяла ручку, аркуш із зошита. І почала записувати в стовпчики: «Дохід» / «Витрати». Так, «витік» із моїх жадібних рученят заробіток чоловіка, точніше, його обрізок у вигляді п’яти тисяч (собі він залишав сім). А ще витік щомісячний платіж за кредитне авто — 4.000.
І на продукти я стала витрачати не на третину, а більш ніж уполовину менше, ніж витрачала. Ніхто не ґундосить, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси подорожчої. Не кривиться від дешевого сиру, вимагаючи «нормального, щоб на бутерброд покласти працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пиво. Не зникають солодощі відрами.
І ось це «діржава, твої пироги, я піцу хочу» ніхто не заявляє.
Я ВИЛІЯ зрозуміла, що справжнє багатство — це не гроші, а свобода бути собою.