Жарке по-любі
Віталій та Марічка щойно повернулися з супермаркету. Навантажені покупками, вони занесли пакети на кухню й почали їх розбирати. Віталій, весь у справі, раптом різко обернувся до Марі й сказав із легкою посмішкою:
— Марічко, іди, відпочинь. А я приготую дещо особливе… Своє фірмове блюдо. Жарке!
— Ти вмієш готувати жарке? — Марічка завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — щиро здивувався він.
— Та ні… Просто… — Марі раптом схопилася за обличчя й заплакала. Беззвучно, але глибоко, ніби цілий водоспад почуттів прорвався крізь край.
Віталій збентежено підійшов ближче, сів поруч.
— Марі, ти чого?.. Щось трапилося?
Вона не відразу змогла відповісти, але потім, витираючи сльози, прошепотіла:
— Ніхто… за всі останні роки… не готував для мене жарке. Жодного разу. Мама колись, дуже давно… А потім — тільки я сама, завжди для когось. А він… Олег… лише їв, пив, гуляв… А я все тягла…
Віталій понурив очі. Він знав, що Марі недавно розлучилася. І знав, як їй важко.
Розлучення з Олегом було неминучим. Він пішов у запій напередодні родинного відпочинку, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Марі зрозуміла: усе. Досить. Більше терпіти не можна.
Спочатку було полегшення. Ніч без грюкання дверима й п’яних розмов на кухні. Без гудіння холодильника о третій ночі. Без смердючих перегаром друзів. Тиша й свобода. Але вже через півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона душила.
Так, у Марі був син Андрійко, була робота, були вірні подруги. Але не було головного — плеча поруч. Участі. Тепла.
У пошуках виходу вона звернулася до брата Тараса:
— Може, у тебе є хтось порядний?.. Щоб без гулянок і в душу не ліз брудними чобітьми.
Тарас зрадів:
— Є один. Віталій. Він простий, але надійний. Не красень, зате людина добра. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Віталій здався Марі занадто простим. Сухорлявий, високий, з рисами обличчя, далекими від журнальних стандартів. Невибагливий, але… очі в нього були добрі. Справжні.
«Звикнемо — полюбимо», — подумала вона й вирішила спробувати. Гірше ж не буде.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи ніяковими. А потім Віталій раптом зник. На тиждень. Марі вирішила — не сподобалася. Збентежилася, навіть образилася. А він раптом з’явився знову — із тортом, із квітами.
— Мене у відрядження викликали. Вибач, що не попередив.
Відтоді вони почали бачитися частіше. Гуляли, розмовляли. Андрійка Марі поки ховала — боялася злякати те, що ледве почало грітися всередині.
Одного разу вони зустрілися біля магазину. Покупки, як на зло, були важкі. Віталій махнув рукою:
— Я на машині. Давай закинем у багажник.
— Машина? А я й не знала…
Коли вони вкладали пакети, до них підійшов Олег. П’яний, як завжди. З перекошеним обличчям. Він кинув погляд на Віталія — і одразу почав їдко насміхатися:
— Отакий сюрприз! Знайшла собі чоловіка, так? А я, між іншим, хочу з сином бачитися!
— Колишній? — прошепотів Віталій.
— Так… — зідхнула Марі.
— Іди, Олеже, — тихо сказала вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, фрайер, стережися! — кинув Олег, хитнувшись, і пішов.
Віталій стримався. Заради Марі.
Вдома Марі мовчки розбирала продукти. Потім сіла на табурет і обхопила себе за плечі.
— Збентежилася? — тихо запитав він.
— Так…
— Кохаєш його ще?
— Ні. Я давно поховала ці почуття. Залишилися лише образи.
— Тоді все попереду. Відпочинь, я приготую жарке.
— Ти й справді вмієш? — знову здивувалася вона.
— Звісно.
І знову — сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поряд людина, яка не вимагає, не користується, не руйнує, а просто хоче приготувати для неї їжу…
Віталій клопотався на кухні. А Марі тихо заснула у кімнаті. Він підійшов, поправив їй плед, закрив штори. Зупинився на хвилинку — й провів рукою по її волоссю. Ніби по святині.
Раптом — звук у замку.
«Син?..» — подумав він.
Але у двері зайшов Олег.
За хвилину він знову стояв у під’їзді, грюкнувши дверима.
— Тільки спробуй повернутися! — кинув Віталій. І знову пішов на кухню. Перевіряти картоплю.
За півгодини Марі вийшла, потягуючись. Посміхнулася.
— Хтось приходив?
— Приснилося, мабуть, — м’яко сказав він.
А сам подумав: «Тепер я буду її захищати. Завжди».
Того вечора Марі сказала:
— Я хочу, щоб ти познайомився з Андрійком. І… завтра я зміню замки.
Через місяць вони розЧерез рік у них народилася донечка, і Віталій, дивлячись на маленьке щастя в колисці, зрозумів, що справжнє щастя – це просто бути поруч із тими, кого любиш.