Віталій і Оксана щойно повернулися з супермаркету. Завантажені покупками, вони занесли сумки на кухню й почали розбирати. Віталій, увесь у справах, раптом різко обернувся до Оксани й сказав із легкою посмішкою:
— Оксанко, іди, відпочинь. А я приготую дещо особливе… Своє фірмове. Печеню!
— Ти вмієш готувати печеню? — Оксана завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — щиро здивувався він.
— Та ні… Просто… — Оксана раптом сховала обличчя в долоні й заплакала. Беззвучно, але важко, наче цілий водоспад почуттів прорвався крізь краї.
Віталій розгублено підійшов ближче, сів поруч.
— Оксан, ти чого?.. Щось трапилося?
Вона не відразу змогла відповісти, але потім, витираючи сльози, видихнула:
— Ніхто… за всі ці роки… не готував для мене печені. Ані разу. Мама колись, давно… А потім — лише я сама, завжди для когось. А він… Андрій… лише їв, пив, гуляв… А я все тягнула…
Віталій опустив очі. Він знав, що Оксана нещодавно розлучилася. І знав, як їй важко.
Розлучення з Андрієм було неминучим. Він піш у загул напередодні сімейної відпустки, не прийшов на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Оксана зрозуміла: усе. Годі. Більше терпіти не можна.
Спочатку було полегшення. Ніч без гримання дверей й п’яних розмов на кухні. Без шуму холодильника о третій ночі. Без смердючих перегаром приятелів. Тиша й свобода. Але вже через півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона душила.
Так, у Оксани був син Ярослав, була робота, були вірні подруги. Але не було головного — плеча поруч. Участі. Тепла.
Шукаючи виходу, вона звернулася до брата Тараса:
— Може, у тебе є хтось порядний?.. Щоб без гулянок і в душу не ліз брудними чобітьми.
Тарас зрадів:
— Є один. Віталій. Він простий, але надійний. Не красень, зате чоловік хороший. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Віталій здався Оксані надто простим. Сухорлявий, високий, із рисами обличчя, далекими від журнальних еталонів. Непоказний, але… очі в нього були добрі. Справжні.
«Звикнемо — злюбимося», — подумала вона й вирішила спробувати. Гірше ж не стане.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи ніяковими. А потім Віталій раптом зник. На тиждень. Оксана вирішила — не сподобалася. Засоромилася, навіть образилася. А він несподівано з’явився знову — із тортом, із квітами.
— Мене у відрядження викликали. Пробач, що не попередив.
Відтоді вони почали бачитися частіше. Гуляли, розмовляли. Ярослава Оксана поки ховала — боялася злякати щось, що ледь-ледь починало грітися всередині.
Одного разу вони зустрілися біля магазину. Покупки, як на зло, були важкі. Віталій махнув рукою:
— Я на машині. Давай закинем у багажник.
— Машина? А я й не знала…
Коли вони складали пакети, до них підійшов Андрій. П’яний, як завжди. З перекошеним обличчям. Він кинув погляд на Віталія — і відразу почав їдко насміхатися:
— Оце так сюрприз! Знайшла собі чоловіка, так? А я, між іншим, хочу сина бачити!
— Колишній? — прошепотів Віталій.
— Так… — зітхнула Оксана.
— Іди, Андрію, — тихо сказала вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, фраєр, бережися! — кинув Андрій, похитнувшись, і пішов.
Віталій стримався. Заради Оксани.
Дома Оксана мовчки розбирала продукти. Потім сіла на табурет і обхопила себе за плечі.
— Засоромилася? — тихо запитав він.
— Так…
— Колишній ще любиш?
— Ні. Я вже давно поховала ті почуття. Залишилися лише образи.
— Тоді все попереду. Відпочинь, я приготую печеню.
— Ти справді вмієш? — знову здивувалася вона.
— Звісно.
І знову — сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поруч людина, яка не вимагає, не користується, не руйнує, а просто хоче приготувати для неї їжу…
Віталій метушився на кухні. А Оксана тихо заснула в кімнаті. Він підійшов, поправив їй плед, заВіталій долив у сковороду трохи сметани, замислено помішав та подумав, що найсмачніше в житті — це прості речі, зварені з любов’ю.