«Ти вже вирішив за мене?!» — історія одного невдалого весілля
Оксана сиділа за столиком у затишній кав’ярні у самому серці Києва, чекаючи на свого нареченого Ярослава. Він сьогодні був неспокійним — то й діставав телефон, то непомітно поспішав поглядом на екран.
— Ярославе, з тобою щось не так? Що трапилося? — спитала вона, намагаючись не видати тривоги.
— Трохи почекай, зараз усе з’ясується. Чекаємо лише на батьків… — відмахнувся він.
— На яких батьків?
— На моїх. І ще двоє людей з ними. Ми ж сюди не просто на каву прийшли — треба дещо обговорити.
Оксана відчула, як у ній щось стиснулося. Вона знала Ярослава вже півроку і вміла розпізнати його «важливі розмови» по тону. Вони ніколи не закінчувалися нічим добрим.
За кілька хвилин до них підійшли батьки Ярослава — Василь Миронович і Наталя Петрівна, а за ними — двоє незнайомців.
— Знайомтеся: це Тарас і Ганна, — з широкою усмішкою промовив Ярослав. — Вони цікавляться твоєю квартирою. Хочуть зняти її довгостроково.
— Моєю… квартирою? — у Оксани ледь не випала ложечка з рук.
— Авжеж. У них серйозні наміри — готові платити 15 тисяч гривень на місяць. А ми після весілля переїдемо до моїх батьків. У них будинок за містом, місця вистачить. Нащо квартирі стояти пустувато? Вона приноситиме прибуток!
Оксана відчула, як пальці раптово стали холодними. Ярослав, не помічаючи її стану, дістав із папки паперів.
— Ось, я вже все узгодив з банком. Переоформимо твою іпотеку на нас двох — відсоток буде нижчим. Платити легше.
— Ти… вже все вирішив? — голос Оксани здригнувся. — Навіть не запитавши мене?
— Та годі тобі, наче дитина! — втрутилася Наталя Петрівна. — Ярослав піклується про ваше майбутнє. Ви ж майже сім’я!
Тарас і Ганна переглянулися.
— Вибачте, а квартира оформлена на вас? — звернулася Ганна до Ярослава.
— Поки що ні, але…
— Тоді, вибачте, але нам такі умови не підходять, — сухо сказав Тарас. — Ми не знали, що власниця навіть не в курсі справи. Усього доброго.
Вони пішли, залишивши за столом незручну мовчанку.
— Ось бачиш, — обурилася Наталя Петрівна. — Такі порядні люди — і їх відпугнули! І все через твою істерику, Оксано!
— Істерику? — Оксана повільно підвелася. — Це не істерика. Це моє право — вирішувати, що робити з моїм житлом.
— Ти що, серйозно?! — Ярослав зблід. — Ми ж усе спланували!
— Ти усе спланував. За нас обох. Без мене. І я не збираюся будувати майбутнє з людиною, яка вважає це нормою.
— Оксано, давай спокійно…
— Ні. Весілля не буде.
Вона вийшла з кав’ярні, не озираючись. І більше не відповідала ні на одне його повідомлення.
А вдома, сидячи на підвіконні з чашкою гарячого чаю в долонях, лише подумала:
«Краще самій — але з повагою до себе, ніж з кимось, хто цього не вартий».